Читать онлайн книгу "Україна самостійна"

Украiна самостiйна
Іван Якович Франко

Юрий Павлович Винничук


До вибраноi публiцистики та есеiстики Івана Франка увiйшли як добре вiдомi, так i забороненi в радянський час твори («Що таке поступ?», «Ukraina irredenta» та iншi), а також тi, що були спотворенi цензурою. Есеi були вибранi за iхньою актуальнiстю у наш час та за сьогоднiшнiми запитами читачiв.

Важливим е роздiл, де Іван Франко одним iз перших ставить за мету здобуття Украiною незалежностi, розглядаючи працю Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», тобто «Украiна уярмлена». В iнших статтях вiн дотепно i грунтовно розбивае усi марксистськi мiфи, доводить вториннiсть i плагiат марксiвських теорiй.

Цiкавими будуть для читача статтi з описами шляхетських переверзiй, iхнiх любовних пригод, а також стаття про короля балагулiв – Антiна Шашкевича, вiдчайдушного гульвiси й авантурника.





Іван Франко

Украiна самостiйна





ІВАН ФРАНКО – ВОРОГ КОМУНІЗМУ



(З приводу роковин смерти незабутнього Каменяра)

Як Шевченка, Лесю Украiнку й Коцюбинського, так i Франка намагалися большевики за всяку цiну зробити «своiм» письменником, змалювати його творчiсть у прихильному до комунiстичноi iдеологii дусi. Вирвавши пару цитат, спотворивши правдиве лiтературне i громадське обличчя письменника, старанно приховавши все те, що криком кричить проти такого безцеремонного фальшування, можна було ворога большевицькоi тиранii й московського ярма обернути в вiдданого iм спiвця.

Ми бачили вже, як пiд час 125-лiтнього ювiлею Шевченка заскрипiли всi казеннi пера, доводячи мовами народiв СССР московсько-большевицьку правовiрнiсть пророка Украiни. В цьому роцi така сама доля мала зустрiнути й незабутнього каменяра, сина Галицькоi Землi. Уже в принагiдних розвiдках, у пpесi, на виставах i т. д. почалося пiдстригання й пiдмальовування Франковоi творчости за московсько-большевицькою модою. Хiба так тяжко було насмикати пару цитат iз юнацьких писань Франка, з його вiршованоi публiцистики або з недрукованих ним самим за життя i випорпаних iз його архiву прозових та поетичних спроб, щоб потiм зладити вiдповiдну саламаху й пiдлити ii комунiстичним сocoм? – Для цього не треба було особливого сприту, тим бiльше, що пoстaнови партii були вже данi заздалегiдь. Тож «валяй» за виробленим трафаретом!

І московськi фахiвцi вiд украiнськоi лiтератури почали «валяти», старанно замовчуючи еволюцiю Франкових поглядiв, поминаючи думки, що iх висловив великий письменник у дозрiлому вiцi, в добi найвищого розквiту духових сил i таланту, думки, що цiлком заперечують усякi твердження, немовби Франко мiг спочувати большевицькiй iдеологii й бажати здiйснення ii в практичному життi.

Що большевицькi писаки намагалися, так би мовити, украсти у нас Франка, це не дивниця. Дивнiше було, що й дехто з нашого нацiонального табору (пригадаймо, напр., виступи покiйного д-р О. Haзapyка проти культу Франка) намагався представити творчiсть великого будiвничого Галицькоi Украiни як «деструктивну» i тим шкiдливу для украiнськоi Нацii. Мовляв, Франко був сiвачем большевизму на нашому грунтi.

Розумiеться, досить було б указати на величезнi заслуги Франка для украiнськоi нацii на полi лiтературнiм, науковiм i громадськiм, якi геть заперечують такi намагання, але крiм цих – посереднiх – доказiв, маемо ми й виразнi свiдчення самого письменника, що не залишають нiяких сумнiвiв щодо дiйсних поглядiв його на комунiзм. З них навiч бачимо, що Франко не тiльки не був прихильний комунiстичнiй «науцi», але раз у раз поборював цю, як сам ii називав, «згубну» доктрину, а про себе казав, що вiн «нiколи не належав до вiрних тоi релiгii» – релiгii ненависти й клясовоi боротьби. Франко не тiльки не захоплювався пропагованим «Комунiстичним манiфестом» устроем, але, навпаки, ненавидiв проповiдуваний марксистами державний деспотизм та унiформiзм, уважав, що здiйснення iдеалiв Маркса-Енгельса стало б великою гальмою людського розвитку. Комунiзм, на думку Франка, для украiнства ще бiльший ворог, нiж царське самодержавiе! Звертаючися до украiнських прихильникiв соцiал-демократичноi церкви, вiн закликав iх бути насамперед украiнцями. Здаеться, нема потреби доказувати, що Франко в усiй своiй дiяльностi все i завсiди був передовим украiнцем. Як Шевченко рад був душу погубити за Украiну, так i Франко накликував: «Вiддай майно, i жiнку, i себе за Украiну».

Правда, в молодих роках Франко брав дiяльну участь у соцiалiстичному русi, але його соцiалiзм не мав нiчого спiльного з релiгiею ненависти – навпаки, Франко завсiди пiдкреслюе, що в основi його свiтогляду лежить щиролюдське, гуманне чуття.

Вiд 1898 р. Франко й формально розривае з соцiалiзмом, виступаючи з радикальноi партii, яка мала умiркований соцiалiстичний характер, та в низцi статтей рiшуче бореться з комунiстичними iдеями.

Але ще перед тим Франко виступав з рiзкою, з’iдливою критикою комунiстичноi «науки». В 1895 р. друкуе вiн у своiм журналi «Життя i Слово» широку рецензiю на книжку Ю. Бачинського «Украiна irredenta», в якiй висмiюе «готовi формули» соцiал-демократiв, при помочi яких вони з незвичайною легкiстю вирiшують усi найскладнiшi проблеми. Ось його слова:

«За проводом Енгельса та Каутського автор викладае «матерiялiстичний свiтогляд», в котрiм находяться готовi формули для вияснення найскладнiших iсторичних явищ: релiгiя – це витвiр буржуазii, нацiональнiсть – це витвiр буржуазii, нацiональна держава – це витвiр буржуазii i т. д. А все це залежить вiд форми продукцii, е тiльки ii виразом. Бодай то мати такий делiкатний свiтогляд. Кiлька формулок i – чоловiк кований на всi чотири ноги, попросту бери та й мудрiсть ложкою черпай. А що найцiннiше, так це те, що при помочi цього свiтогляду вся будуччина вiдкрита перед тобою, мов на долонi!» («Життя i Слово», т. IV, кн. 6).

В 1897 р. мiстить Франко у цьому самому часописi перекладнi статтi Б. Шоу й Г. Бакса, присвяченi критицi теорii й практики соцiал-демократичноi партii, та свiй реферат «Соцiалiзм i соцiал-демократизм», в якому, наперекiр твердженням соцiал-демократiв про самостiйнiсть i повну оригiнальнiсть Марксовоi теорii, наводить джерела, з яких вирiс марксiвський свiтогляд. До цiеi справи вернувся Франко й сiм лiт пiзнiше в рефератi «До iсторii соцiалiстичного руху («ЛНВiстник» 1904, кн. 3), де виказуе залежнiсть «Комунiстичного манiфесту» вiд писань французького соцiалiста Консiдерана.

Критику соцiал-демократичних поглядiв уважав Франко за дуже корисну для украiнського громадянства, особливо для молодi, що безкритично захоплювалася тодi цими поглядами: «Може, – писав вiн, мiстячи статтю Шоу, – для наших украiнських правовiрних соцiал-демократiв, що вiрують у одиноко спасаючих Енгельса i Каутського, буде тут дещо займаючого» («Життя i Слово» 1897, кн. 1).

А з приводу захiдноевропейськоi критики соцiал-демократичних iдей зауважуе: «Такi удари вiд людей, прихильних соцiалiзмовi, йдуть тепер чимраз частiше, i нам здаеться це об’явом вельми корисним: правдивий соцiалiзм, iдея будущого братерства людського може тiльки виграти на тiм, коли люди позбудуться iлюзiй i хибних доктрин» («Соцiалiзм i соцiал-демократизм»).

Як Франко розумiв свiй соцiалiзм та з якою вiдразою ставився до марксiвськоi догми, читаемо вельми проречистi рядки в передмовi до збiрки «Мiй Ізмарагд», датованiй 15 листопада 1897 р. Ось що каже вiн у цiй передмовi:

«Жорстокi нашi часи! Так багато недовiря, ненависти, антагонiзмiв намножилось серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маемо!) формальну релiгiю, основану на догмах ненависти та клясовоi боротьби. Признаюся, я нiколи не належав до вiрних тоi релiгii i мав вiдвагу серед насмiхiв i наруги ii адептiв нести смiло свiй стяг старого, щиро людського соцiалiзму, опертого на етичнiм, широко-гуманнiм вихованню мас народних, розповсюдженню освiти, науки, критики, людськоi та будучини, не на парляментарнiм шахрайствi, що мае вести до тоi “свiтлоi будучини”».

Ще гострiше виступив Франко проти соцiал-демократичноi догми в 1899 р. у вступi до рецензii на брошуру А. Фаресова «Народники i марксисти» (ЛНВ, 1899, кн. 6), де читаемо:

«Нiмецький соцiал-демократизм, перещеплений на росiйський грунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського i iнш., здобув собi багато прихильникiв серед молодi i навiть загалом серед освiченоi громади, котрiй вiн iмпонуе знанням будучини, простотою в ставленнi i розв’язуваннi найскладнiших питань, догматичнiстю тез, нiби науковою фразеологiею i тим, що покiйний Драгоманов у нiмецьких соцiал-демократiв називав «жидiвською самохвальбою». Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксiвський соцiал-демократизм i з погляду на своi науковi основи i з погляду на свою полiтику як партiя в Європi близький банкрутства, вiн здобувае собi найгарячiших прихильникiв у Росii, серед росiйськоi молодi. Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значнiй частi гарячiша украiнська молодiж, хоча соцiал-демократизм стае ворожо як проти усяких об’явiв суспiльноi самодiяльности та децентралiзацii, так само i проти нацiонального украiнського руху, i з того погляду е вiн для украiнства далеко гiршим ворогом, нiж росiйське самодержавiе i росiйська цензура. Бо коли самодержавний тиск е тиском фiзичноi сили i, так сказати, в’яже руки, то соцiал-демократизм краде душi, напоюе iх пустими i фальшивими доктринами i вiдвертае вiд працi на рiдному грунтi. От тим-то i не дивно, що свiдомiшi украiнцi виступають проти цiеi згyбноi доктрини, як можуть. Правда, боротьба мусить бути нерiвна. Соцiал-демократична доктрина тiшиться бiльшими ласками цензури, нiж украiнський рух; вона видае багато книжок, мае своiми органами деякi товстючi мiсячники, а украiнство не може боронити себе i розвивати своiх поглядiв вiдповiдним способом».

І на цiй позицii ворожого вiдношення до голошених соцiал-демократiею гасел стоiть Франко непохитно й далi. В статтi «До iсторii соцiалiстичного руху» («Лiт.-Науковий Вiстник», 1904, кн. 3) вiн заявляе, що здiйснення iдеалу комунiстичноi держави було б великим лихом для людства. Ось вiдповiднi цитати з тiеi статтi: «Хто потрафить вiднайти в так зорганiзованiй суспiльностi (як цього хоче «Комунiстичний манiфест») якийсь «свобiдний розвiй одиницi», цей докаже певно дуже великоi штуки. Та й загалом всевладнiсть кoмyнiстичноi держави, зазначена в усiх 10 точках «Комунiстичного манiфесту», у практичнiм переведенню означала б трiумф новоi бюрократii над суспiльнiстю, над усiм ii матерiяльним i духовим життям».

«Оброблена ними (Марксом i Енгельсом) програма державного соцiалiзму аж надто часто пахне державним деспотизмом та унiформiзмом, що переведений справдi в життя мiг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцiй».

Вдруге пiддав Франко гострiй критицi комунiстичний iдеал майбутньоi держави у своiй працi «Що таке поступ?» Друкована в коломийському часописi «Поступ» 1903 р., вона вийшла того ж таки року й окремою брошурою. Тут розправляеться Франко передовсiм з анархiстичними утопiями, доводячи iх нежиттевiсть i вказуючи величезну небезпеку для людства на випадок iх здiйснення. Осудивши тих анархiстiв, що мрiють змiнити суспiльний лад при помочi динамiту або револьверiв, Франко критично ставиться й до анархiстичних поглядiв таких iдеалiстiв, як Прудон, Кропоткiн, Реклю i Драгоманiв. На його думку, iдеали iх не можуть бути здiйсненi: «Тепер, коли ми маемо дiло з людьми темними, здеморалiзованими i в величезнiм розмiрi хворими тiлом i духом (найбiльша часть тих хворих навiть не знае про свою хворобу i вдае з себе здоровесеньких, а iнодi такi хворi робляться провiдниками народа, високими урядовцями та органами власти), такий устрiй попросту неможливий, не простояв би анi одноi днини, i якби яким чудом заведено його, скiнчивсь б величезним замiшанням i загальним безладдям». Висловивши утопiйнiсть анархiстичних iдеалiв, переходить Франко до критики комунiстичних теорiй, зокрема марксiзму. Не переказувати тут усiеi Франковоi критики, тiльки наведу його кiнцевi висновки, присвяченi «народнiй державi» Маркса-Енгельса. «Поперед усього, – каже Франко, – всеможна cилa держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кожного чоловiка мусiла би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признае ii шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали би i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б ii сторожi? Хто держав би в руках кермо тоi держави? Сього соцiал-демократи не говорять виразно, та в усякiм випадку цi люди мали би у своiх руках таку величезну владу над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти. І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернулась би вiкном, не було б визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно чи родовитих, чи вибраних – над мiлiонами членiв народноi держави. А маючи в руках таку необмежену власть, хоч би лише на короткий час, як легко могли би тi керманичi захопити ii назавсiгди. І як легко при такiм порядку пiдтяти серед людностi корiнь усякого поступу i розвою i, довiвши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тiм ступенi на довгi вiки, придушуючи всякi такi сили суспiльности, що пхають наперед, роблять певний заколот, викликують невдоволення з того, що е, i шукають чогось нового. Нi, соцiал-демократична «народна держава», коли б навiть було можливе збудувати ii, не витворила би раю на землi, а була би в найкращому випадку великою завадою для дiйсного поступу».

Врештi багато мiсця критицi соцiал-демократичних поглядiв присвятив Франко в рецензii на соцiал-демократичний мiсячник «Вiльна Украiна» – «Огляд украiнськоi лiтератури в 1906 р.» (див. киiвський щоденник «Рада 1907 р.. ч. 12 з 16 сiчня). Вiн тут глузуе з «мало тямучих» соцiал-демократичних iдеологiв, що годують нетямучих своiх читачiв плодами своеi науки – «нещасною» формулою клясовоi боротьби, майбутнiм громадським ладом, якого незовсiм принаднi риси малюють нам речi вродi «Ерфуртськоi програми»; виступае проти централiзму соцiал-демократii в нацiональнiй справi й дивуеться, як украiнськi соцiал-демократи можуть публiкувати такi речi, як стаття централiста Каутського «Нацiональне питання в Росii», без нiяких застережень та накликуе нас не забувати, що вони в першу чергу украiнцi, а не соцiал-демократи».

Здаеться, що наведенi нами цитати доволi переконливi i не залишають сумнiву, в якому боцi барикади стояв би сьогоднi сам Франко. Вiн був би з нами, з нацiональною Украiною, проти комунiстичноi деспотii, справжньоi тюрми народiв, жахливiсть якоi передбачав з такою чисто-пророчою прозорливiстю.



    Володимир Дорошенко[1 - Володимир Вiкторович Дорошенко (1879, Петербург – 1963, Фiладельфiя) – видатний бiблiограф, знавець украiнськоi iсторii, лiтературознавець, перекладач, лiтературний критик, громадсько-полiтичний дiяч, член НТШ. З 1909 року проживав у Львовi, де увiйшов до складу Наукового товариства iм. Т. Шевченка. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни емiгрував до Вiдня, де працював редактором кiлькох видань «Союзу визволення Украiни». До Львова Володимир Дорошенко повернувся у 1916 роцi i продовжив свою дiяльнiсть у Бiблiотецi НТШ з невеликими перервами до 1944 року. Вiдтак емiгрував на Захiд, а в 1949 роцi до Америки.Стаття про Франка публiкувалася в газетi «Кракiвськi вiстi» (24.05.1942 i 26.05.1942).]




ЩО ТАКЕ ПОСТУП?





ЩО ТАКЕ ПОСТУП?



І

Слово «поступ» почуете часто в наших днях iз рiзних уст. Усi накликають до поступу, дехто тiшиться ним, дехто нарiкае на новi «поступовi» думки та порядки. Може би, не вiд речi було помiркувати, що то таке поступ, у чiм його шукати, чи е чого ним тiшитися або, може, журитися?

Слово «поступ» i вiдповiдне йому поняття нове не лише у нас, але й у цiлiм освiченiм свiтi. Ще яких 300—400 лiт тому назад навiть найосвiченiшi люди не багато думали про те, що колись на свiтi було не так, як тепер, а колись може змiнитися теперiшнiй порядок. У давнiших часах загально держалася думка, що порядки мiж людьми все були однаковi або майже однаковi, що тi порядки – хлiборобськi, ремiсничi, родиннi, громадськi – вiчнi, встановленi самим Богом, i так вони лишаться до суду-вiку. Що найбiльше добачувано таке, що тi порядки не все строго i чисто додержуються, потрохи псуються, не стае мiж людьми працьовитостi, пильностi, дбайливостi, послуху, покори, побожностi. Се походило, по думцi тих старих людей, не з чого, як iз людськоi злоби, з зiпсуття обичаiв або з чортiвськоi покуси.

Такий погляд на iсторiю чоловiка на землi держався довгi тисячi лiт. І треба було вiкiв важкоi науковоi працi та несподiваних вiдкрить науки, доконаних у найновiших часах, щоб люди нарештi дiйшли до переконання, що початкова iсторiя чоловiка на землi та порядки й обставини, серед яких жив найдавнiший чоловiк, були зовсiм iнакшi та що iх розвиток доконувався помалу на рiзних мiсцях землi протягом десяток, а може, й соток тисяч лiт.

Новочасна наука виказала, що чоловiк протягом довгих тисяч рокiв з дикого сотворiння виробився до того, що пiзнав пожиток огню.

Аж вiд тоi пори можна починати його iсторiю. На рiзних мiсцях Європи повiднаходжено огнища такого давнього чоловiка, повiднаходжено останки його костей, що де в чому ближчi до костей нинiшнiх великих мавп, нiж до костей нинiшнього чоловiка. Той давнiй чоловiк був зовсiм дикий, жив у лiсах та вертепах, пiзнiше по печерах та яскинях, повироблюваних водою в берегах рiк та скалистих горах. Вiн живився лiсовими плодами та м’ясом звiрiв, яких йому вдавалось убити чи то дерев’яним кием, чи каменем. Минули знов довгi тисячi лiт, поки чоловiк навчився з рiчного каменя, головно з кременю, викрiсувати найпростiше оружжя: вiстря до сокир, молоти, вiстря до копiй та стрiл, скребачки до обдирання м’яса зi шкiри. Отаким нужденним оружжям послугувався чоловiк у своiй боротьбi зi звiрами, вбивав iх, пiк на огнi й iв, а з iх шкiр робив собi одежi, вживаючи до шиття скручених звiрячих кишок i iгол або шил iз звiрячоi костi. Се була найстарша доба людського життя на землi, так звана лупаного або кресаного кременю. З iнших слiдiв, вiднайдених ученими людьми, можемо догадуватися, що та доба нужденного дикого, лiсового та печерного життя чоловiка тривала десятки тисяч лiт, певно, далеко довше, нiж усе пiзнiше цивiлiзоване життя, про яке маемо певнiшi свiдоцтва.

В такiм дикiм станi жили люди по рiзних сторонах свiту; слiди iх знайдено по всiй Європi i в Африцi, прим., у Єгиптi, глибоко пiд останками пiзнiших будiвель, у Азii глибоко пiд руiнами найстарших мiст; знайдено iх i в нашiм краю, i ми подаемо тут декiлька малюнкiв, щоб ви самi побачили, якто виглядали початки того, що тепер називаемо людським поступом.

Протягом довгих тисяч лiт чоловiк набирався вправи, досвiду, вмiлостi. Вiн привчився уживати на свое оружжя iншого каменя, м’якшого вiд кременю, та зате такого, що його можна було краще обробити, вигладити, виточити. І ми маемо вже новий образ, вищий ступiнь людського розвою, поступ супроти стану першоi дикостi – добу гладженого або точеного каменя. Сокири, вiстря стрiл, молоти, вiстря спис iз такого гладженого каменя, обiк них iгли та шила з костi, оздоби з раковин (мушель) або звiрячих зубiв – отсе головний спряток того чоловiка.

Та помалу починають показуватися слiди новоi культури: чоловiк вiднаходить метали, вчиться витоплювати та перероблювати iх – насамперед бронз (сплав iз мiдi й цини), декуди саму мiдь, а наостатку залiзо. Аж тодi, коли чоловiк заволодiв металами, сталася можливою цивiлiзацiя, стався можливий перехiд вiд дикого ловецького та печерного стану до рiльництва, до стану осiлостi, до будування домiв i мiст, до творення держав.

Як виглядало родинне життя того найдавнiшого чоловiка кам’яноi доби? Дуже тяжко виробити собi про се ясне поняття, бо приклади теперiшнiх диких людей, що жиють iще цiлком або почасти в дикiм станi, ховаються по печерах, викрiсують кам’яне оружжя i вдягаються в звiрячi шкiри, не може давати вiрного образу того прадавнього життя диких людей. Деякi вченi догадуються, що найдавнiшою формою здруженого життя людей було стадо, де дiти були виключно власнiстю матерiв, на яких лежало iх плекання i виховування аж до тоi пори, коли вони могли й самi робити те саме дiло, що робили старшi. Певне й те, що мiж такими людськими стадами йшли ненастаннi вiйни, що дикий чоловiк не розбирав багато, чи вбивае дикого звiра, чи iншого чоловiка з iншого стада, i iв з однаковим апетитом м’ясо як одного, так i другого (первiсне чоловiкоiдство). Можемо також догадуватися, що найдавнiший чоловiк не мав нiякоi вiри, не хоронив своiх мерцiв, але або пожирав iх сам, або викидав iх диким звiрам; на се наводить нас та обставина, що костi найдавнiшого чоловiка стрiчаються дуже рiдко, i то не в жадних гробовищах, але або в намулах рiк, або в ямах, помiшанi з кiстьми диких звiрiв, що служили стравою тим диким людям; трафляеться й так, що людськi костi з нiг i рук, у яких був шпiк, знаходяться або розлупанi та розбитi, або надпаленi – виразнi слiди, що се вiдпадки чоловiкоiдноi кухнi.


II

Хто каже «поступ», той каже одним духом двi речi. Одно те, що все на свiтi змiняеться i нiщо не стоiть на мiсцi, а друге – друге не таке певне, бiльше питання, нiж твердження: чи змiняеться на лiпше, чи на гiрше?

Що все на свiтi змiняеться, що нiщо не стоiть на мiсцi, се вiдомо кождому, се пiзнае кождий сам по собi i по своiм окруженню. Але чи тi змiни йдуть на лiпше, чи на гiрше, на се вже вiдповiдь не у всiх однакова. Запитайте старого, знемощiлого дiда, то вiн, певно, скаже вам: «Е, як я був молодий, то лiпше було на свiтi». Здоровий, сильний чоловiк, якому добре ведеться або який доробився чогось в життi, скаже навпаки: «Все йде до лiпшого». Вiдповiдь у таких речах залежить вiд особистого настрою чоловiка. Старого, немiчного та збiдованого дiда, перед яким виднiеться отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде лiпше, а молодий, здоровий та вiдважний звичайно також не хоче вiрити, щоб усе йшло до гiршого. Ну, але поза тим тiсним обсягом людського настрою та вподобання маемо широке поле тисячолiтнього досвiду, людськоi iсторii. Що ж вона говорить нам? У якiм свiтлi вона показуе нам той поступ?

Певна рiч, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лiсах та печерах i порiвняемо ii з теперiшнiм людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, iздять залiзницями, порозумiваються телеграфами та телефонами, вгризаються вглиб землi, плавають поверх води i попiд воду, лiтають по повiтрю i зазирають своiм оком у середину всякого, навiть живого тiла при помочi рентгенового промiння, – хто схоче порiвняти так безпосередньо початок з кiнцем, той, певно, мусить признати, що за тих кiльканадцять тисяч лiт люди поступили дуже сильно до лiпшого, що поступ веде до добра.

Але коли захочемо придивитися тiй справi ближче, слiдити крок за кроком, то переконаемося, що ся вiдповiдь не така дуже певна. Вiзьмiмо для проби одну справу, близьку нашому селяниновi, справу панщини. Їi знесено у нас в р. 1848; е ще живi люди, що зазнали ii самi або наслухалися про неi вiд своiх батькiв та дiдiв. Нинi та панщина зробилася страхопудом, яким полохають селян вiд часу до часу, щоб не спали, щоб боролися за своi права, аби тота пора знов не вернула. Але коли запитаете старих людей, як iм жилося за панщини, то не один вiдповiсть по щиростi: «Ой синоньку, говорiть що хочете про тi часи, а таки тодi лiпше було, як тепер! Не було такоi драчi, податки не були такi великi, не було так тiсно на людей. Хоч бувало чоловiк i витерпить не одно i намучиться на панщинi, а проте жилося якось простовiльнiше, безпечнiше. Не було такоi жури по хатах, нiхто не чував за тi здекуцii, лiцитацii; жиди не мали такоi волi над чоловiком, а хто був працьовитий, панське вiдробив порядно та й за свое дбав, той жив як у Бога за дверми». Я сам не раз чував вiд старих людей такi поговiрки i мушу признати, що в них е – певно, не вся правда, але трохи правди.

Як iз тою нашою панщиною, так iз усiм людським поступом. Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозi все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пiзнiше мусять жалувати. Інодi бувае й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками лiт. Зовсiм так, як той, що йде нерiвною дорогою, iнодi впаде, iнодi заблудить i, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.

Вiзьмiть хоч би такi речi. По багнистих надднiстрових лугах, по мiсцях, куди вiд незатямного часу стояли лiси, потiм квакали жаби, стали потiм луки та сiножатi, а люди, копаючи трохи глибшi ями, натрафили в рiзних мiсцях на слiди мурованого гостинця, робленого з грубого, iнодi тесаного каменя, що його, очевидно, спроваджено здалека. Хто, коли, пощо будував той гостинець, про який вiд тисячi лiт люди забули? Нiхто вам сього не скаже. А видно, були люди, що вмiли колись так будувати гостинцi i мали за що та й по що класти iх через нашi болота. Або ось в устi над Прутом, у Белелуi та iнших селах дощ виполiскуе з обривiв вiд часу до часу золотi монети, а в Михалкiвцях над Днiстром вiднайдено навiть золотi скарби неоцiненноi вартостi! Розумiеться, нашi селяни, що знайшли iх, не видiвши на своiм вiцi золота i не знаючи вартостi таких речей, попродали тi «бляшки» жидам за пару крейцарiв, хоч при лiпшiм своiм розумi i якби мали звичай похiснувати та нетиканим зберегти те, чого не вмiють оцiнити, могли мати за них тисячi, вдесятеро бiльше, нiж варто те золото на вагу! Адже графовi Дiдушицькому, що за пару сот ринських закупив бiльшу часть михалкiвецького скарбу, давали англiчани круглий мiльйон ринських! Значить, на мiсцi, де тепер живуть нужденнi та нетямучi руськi селяни, жили колись люди, що робили i вживали отi золотi оздоби!

По безмежних полях-степах нашоi Украiни, вiд Серету та Стрипи аж геть до Дону, стоять мiльйони бiльших i менших могил, валiв, круглих, мов перстенi, насипiв, тисячi так званих городищ, тобто руiни давнiх мiст, замкiв, укрiплень. Уже близько сто лiт люди розкопують тi слiди давнiх вiкiв, вiднаходять у них свiдоцтва про життя-буття людей перед сотками й тисячами лiт.

У нас i по iнших краях, там, де тепер великi лiси або пустелi, вiднаходять слiди предковiчних копалень, залiзних гут та iнших подiбних гнiзд людськоi працi й цивiлiзацii. Значить, були часи, коли праця й цивiлiзацiя цвiла там, де тепер лiси, дебрi та пустi поля.

По iнших краях маемо далеко бiльшi i страшнiшi приклади на те, що поступ не все будуе, але часто руйнуе. Стародавнiй Вавилон, колиска всякоi просвiти, що колись уважався раем свiту, нинi лежить у руiнах, присипаний пiском, який грубою верствою покривае всю краiну: де колись були мiста, села, сади, палати, бiблiотеки, храми та школи, нинi повзають гадюки та виють голоднi шакали i лише десь-не-десь дрiмае вбоге, малолюдне сельце. Зовсiм так виглядае, як коли би поступ, що перед многими тисячами лiт вийшов вiдси, загубив дорогу i не мiг назад вернути сюди. Те саме бачимо з iншими гнiздами староi цивiлiзацii, з Єгиптом, Фенiцiею, Палестиною, Грецiею; всюди там бачимо упадок, спустошення, руiни i нужденних, безтямних потомкiв колишньоi сили i слави. Іспанiя ще перед 400 роками була найсильнiшою державою на свiтi, так, що iспанський король хвалився, що в його державi сонце нiколи не заходить, бо вона розтягалася на всi частi свiту, – а нинi Іспанiя бiдна, винищена, темна та безсильна, хоч край ii вiд того часу не спустошений анi татарами, анi турками i жив зглядно[2 - Вiдносно.] спокiйно. Або вiзьмiть нашу Русь! Тисячу лiт тому вона творила окрему, самостiйну державу, що грозила Царгородовi, простягала руку по Болгарiю, мала зносини з нiмцями, приймала в Киевi французькi посольства i вiддавала свою князiвну за французького короля. А по 400 лiтах такого державного життя, коли у нас почало заноситися i на витворення власноi просвiти, школи, письменства i всього того, що робить купу людей цивiлiзованим народом, на нас спадае грiм iз ясного неба, монгольськi орди, i розбивають зачатки нашоi цивiлiзацii i кидають нас на довгi столiття в кут, у пiтьму, в неволю та залежнiсть.

І те не лиш у нас так. Коли Колумб вiдкрив Америку i европейцi почали забирати в своi руки той «новий свiт», прийшли в такi краiни, що були скупо заселенi напiвдикими людьми i покритi вiковiчними лiсами, а в тих лiсах вiднайшли руiни величезних будiвель, кам’яних палат, храмiв, покритих штучними рiзьбами та оздобами. Хто, коли жив там, коли й через що запустiли тi сторони? – сього не знали мiсцевi дикуни, се лишилося загадкою на вiки. На Тихiм океанi вiднайдено острови зовсiм безлюднi, покритi штучними, величезними рiзьбами, що вимагали працi многих i многих поколiнь. Тi поколiння працювали, а потiм iз усiм своiм знанням, досвiдом i надбанням щезли, полишаючи лиш тi кам’янi пам’ятки свойого буття. Пощо? Кому?


ІІІ

Певно, поступ був i на тих далеких островах, i в тих пралiсах, але вiн, погостювавши тут, покинув сi сторони, i вони запустiли. Значить, – спитае дехто, – чи справдi воно на свiтi все йде до лiпшого?

Та не лише в таких речах, як будiвлi, оздоби, багатство, бачимо в людськiй iсторii то тут то там упадок, руiни, цофання. Бачимо се також i в справi духових набуткiв, умiлостi, штуки та науки. То ще не велика бiда, що нинi люди не будують таких будинкiв, як египетськi пiрамiди, не вмiють вирiзувати з мармуру таких статуй, як вирiзували греки, – без сього поступ може йти наперед. Важнiше ось що.

Пiвтори тисячi лiт перед народженням Христа жив у Єгиптi цар Аменофiс IV. Ще донедавна iсторики майже нiчого не знали про нього, бо на рiзних будiвлях, де були повиковуванi назви й дiла египетських королiв, його назва й оповiдання про нього були пiзнiшою рукою знищенi. Аж ось недавно вiднайдено в однiм египетськiм селi, що зветься тепер Тель ель Амарна, руiни царськоi палати, вiд многих вiкiв присипанi пiском. Розкопуючи тi руiни, вiднайдено скриню, повну глиняних табличок, покритих Вавилонським письмом. Вiдчитуючи тi таблички, ученi побачили, що мають перед собою цiлу канцелярiю власне того царя Аменофiса IV, в тiм числi його розпорядження та накази, а також листи до нього вiд рiзних намiсникiв та урядникiв у самiм Єгиптi i в iнших краях. І що ж показалося? Показалося, що той Аменофiс був прихильником вiри в одного Бога, що вiн не вiрив в египетських богiв, не хотiв приносити iм жертв, анi молитися в iх храмах, анi шанувати iх жерцiв, що в Єгиптi мали велику силу. Для того вiн i вибудував собi палату далеко вiд столичного мiста i старався при помочi вiдданих собi урядникiв ширити свою, чистiшу вiру в Єгиптi. Наслiдок того був такий, що жерцi признали його еретиком, викляли його, збунтували його пiдданих, i коли той фараон умер, опущений усiми в своiй палатi, не справили йому похорону, який справлено iншим царям, полишено його палату на запустiння i навiть iм’я того царя-еретика повисiкано з кам’яних написiв та реестрiв. І коли нинi кождий мусить признати, що вiра в одного Бога е чимсь вищим i розумнiшим вiд вiри в многих богiв, а особливо вiд такоi вiри, як була в старiм Єгиптi, де вiддавали божу честь биковi, крокодилам, гадюкам, псам i iншим звiрам, то треба сказати, що сумний кiнець Аменофiса IV i його чистоi вiри був дуже великою шкодою для Єгипту i для цiлоi людськостi, шкодою, на якоi направу прийшлося ждати ще много сот лiт, поки така вiра у всiй ii чистотi й величностi заблисла в писаннях жидiвських пророкiв.

Або вiзьмiмо iнший приклад. Бiльше як 200 лiт перед Христовим Рiздвом жили в египетськiм мiстi Александрii вченi греки, що, користуючися довговiковими спостереженнями египтян та Вавилонцiв над рухами тiл небесних, затмiннями сонця i т. п., дiйшли до того погляду, що не сонце обертаеться довкола землi разом з цiлим небом i з усiми звiздами, але навпаки, земля е мала порошина супроти тамтих небесних тiл i разом з мiсяцем та iншими планетами бiгае довкола сонця. Було се величезне наукове вiдкриття, що могло б було мати безмiрнi наслiдки в життi всiх освiчених народiв, якби тим ученим грекам було вдалося вияснити та розширити його скрiзь. Але вони не зумiли сього зробити, iх висмiяно, iх писання та обрахунки були забутi й затратились, i треба було ще пiвтори тисячi лiт, заким люди по довгiй i тяжкiй блуканинi дiйшли нарештi iншими дорогами до тоi самоi цiлi. Нинi думка про те, що земля не е осередком свiта, а тiльки дрiбненькою порошинкою серед iнших тiл небесних i разом з цiлою купою подiбних до неi дрiбних брил бiгае довкола сонця i разом iз сонцем летить кудись у необмежену далекiсть свiтового простору, – ся думка е тепер основою новочасноi науки, i то не лише науки про сонце й тiла небеснi, але також науки про чоловiка i його становище в свiтi.

Вiзьмiмо ще третiй приклад того, як то людський поступ iнодi нiби цофаеться взад, спочивае довгi вiки, аби потiм обхiдною дорогою дiйти до тоi цiлi, при якiй давно-давно був уже, здавалося, дуже близько. Знаемо, що ледве 500 лiт тому люди переконалися доочне, що наша земля не плоска тарiлка, а куля. Сталося се тодi, коли Колумб вiдкрив Америку i коли смiливий iспанець Магеллан перший обплив землю довкола.

Вiдкриття Америки було дуже важною подiею в iсторii людського поступу, було початком того прискореного розвою, який називаемо «новочасною добою людськостi». А проте нинi нема сумнiву, що Америка, а бодай деякi частi, були звiснi европейцям на пару сот лiт перед Колумбом.

Ще в XIII вiцi по Христi нiмецькi племена так званих норманцiв пускалися з найдальше на пiвнiчний захiд висуненого европейського острова Ісландii на захiд i знайшли там простору краiну, покриту зеленими шпильковими лiсами. Вони за того й назвали ii Зеленим краем, або Гренландiею, позакладали там численнi оселi, мiста, побудували церкви, навiть мали там епископства i школи. Далi на полудне вiд тоi Гренландii вони знайшли другу краiну, значно теплiшу, де удавався виноград; за те вони й назвали ту краiну Краем вина, або Вiнляндiею, i мали там також своi оселi. Тi оселi стояли i розвивалися мало не 200 лiт, та нараз сталося щось невiдоме; в тих краях постуденiло, поля покрилися льодами, ростиннiсть вигибла, i норманськi оселi десь щезли: мабуть, поселенцi з невеличкими виiмками повимирали з морозу та з голоду, i початки европейського життя на тих далеких берегах пропали безслiдно. Тiльки недавно повiднаходжено старi свiдоцтва про тi оселi, а дехто е й тоi думки, що й Колумб, який замолоду плавав по Пiвнiчнiм морю, мiг знати когось iз норманських морякiв, одного з тих, що тямив iще дещо про тi краiни на далекiм заходi i передав дещо з того Колумбовi.

Але й се ще не все. Ми маемо безсумнiвнi слiди, що вже стародавнi греки, а потiм римляни мали якiсь глухi звiстки про iснування якоiсь далекоi частi свiта за Атлантийським морем. Грецький фiлософ Платон передае нiбито оповiдання старих египтян про велику краiну Атлантиду, що лежала нiбито на захiд за Іспанiею i була потiм раптом затоплена морем. Та коли хто хоче вважати Платонове оповiдання байкою – вiн i сам не видае його за щиру правду, – то вже зовсiм не можна вважати байкою ось якоi речi. Сiмдесят лiт по Христовiм Рiздвi був у Італii недалеко Риму страшенний вибух вулкана Везувiю, який засипав попелом три римськi мiста, а особливо значне тодi мiсто Помпеi. Аж 18 сот лiт пiзнiше вiднайдено слiди тих мiст i почато розкопувати iх. Тi розкопи не скiнчилися й досi i вiдкривають раз у раз новi останки давнього римського життя перед двома тисячами лiт. Отже, в однiм такiм розкопанiм помпеянськiм домi, якого стiни в серединi були покритi гарними i дуже добре захованими малюнками, знайдено вiдмальовану таку ростину, що не росте анi в Європi, анi в Азii, анi в Африцi, а тiльки в Середнiй Америцi; вона так i називаеться американська агава (Agave americana). Вiдки взялася подобизна сеi ростини на помпеянськiй стiнi? Певна рiч, мусила колись така американська ростина переплисти океан, а римськi моряки, злапавши ii на морi або знайшовши десь на березi, привезли ii до Рима як свiдоцтво про невiдомий заморський край десь на заходi. І подумати собi, як би то iнакше була зложилася людська iсторiя, якби тодiшнi римляни та греки, йдучи за вказiвкою тоi агави, пустились були шукати того берега, де вона росла, переплили б океан та добралися до Америки! Але так воно не мало статися; як то кажуть: по бородi текло, а в рот не трапило, – i треба було ще пiвтори тисячi лiт, поки люди, перебувши довгi вiки темноти, упадку, рiзанини, вирвалися зi староi Європи на ширший свiт i зумiли обняти своiми раменами всю землю.


IV

З усього того, що ми сказали досi, видно деякi цiкавi речi, якi слiд затямити собi. Перше те, що не весь людський рiд поступае наперед. Велика його частина живе й досi в станi, коли не повноi дикостi, то в станi, не дуже далекiм вiд неi. Друге те, що той поступ не йде рiвно, а якось хвилями: бувають хвилi високого пiдйому, а по них наступають хвилi упадку, якогось знесилля i зневiр’я, потiм хвиля знов пiдiймаеться, знов по якiмось часi опадае i так далi. А трете, що той поступ не держиться одного мiсця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад.

Наскiльки можемо тепер змiркувати, уперве звiялася та всесвiтня буря на низинi Месопотамii, в сторонi, де спливаються двi великi рiки Євфрат i Тiгр. Маемо певнi вiдомостi, що там уже на 6000 лiт перед Христом люди вмiли будувати цеглянi доми i великi мiста, храми та укрiплення, i що найважнiше – що тут власне винайдено уперве письмо, яке дало людям можнiсть передавати досвiди й знання одного поколiння потомним. Вiдси пiшла та хвиля разом зi знанням письма на два боки – на захiд, до Єгипту, де коло р. 4000 перед Христом повстае сильна держава i нове, велике огнище цивiлiзацii, i на схiд до Індii та Китаю, у яких зав’язки цивiлiзованого життя сягають трьох або пiвчетверта тисяч лiт перед Христом. Трохи пiзнiше, нiж до Єгипту, перейшло знання письма та рiзних Вавилонських винаходiв до Пiвденноi Арабii, де особливо одно плем’я пунiйцiв визначилося великою здiбнiстю до плавання по морю. Тi пунiйцi оселилися з часом також на схiднiм березi Середземного моря i стали звiсними в iсторii пiд назвою фiнiкiйцiв. Не перериваючи зносин зi своею первiсною вiтчиною, Пiвденною Арабiею, вони плавали далеко на пiвдень, поза рiвник i привозили з Пiвденноi Африки, званоi у них Офiром, золото та слоновi зуби, плавали також до Індii i привозили вiдтам дороге камiння. Се були купцi старинного свiту. Вони не витворили нiякоi своеi цивiлiзацii, так як Вавилонцi або египтяни, але, засвоiвши собi здобутки iх працi та знання, передавали iх iншим, здiбнiшим вiд себе народам. Найздiбнiшим iз сих народiв були греки, у яких початки досить високоi цивiлiзацii, зi знанням письма, бачимо уже на 2000 лiт перед Христом, i то насамперед, здаеться, на островi Крiтi, положенiм серед моря на дорозi з Азii до Європи.

Перенявши вiд фiнiкiян, а потiм вiд египтян та Вавилонцiв iх умiлостi, греки зумiли розвинути все те дуже високо, збагатити новими винаходами, зробити добром широкого загалу. То був великий крок наперед, бо в Вавилонi та в Єгиптi знання було власнiстю тiльки одноi пануючоi верстви, жерцiв, купцiв та царських прибiчникiв; маса робучого народу жила в темнотi, бiдностi та притиску. Греки першi зробили знання власнiстю широкоi маси народу. І ось маете причину, для чого в Вавилонii, а потiм у Єгиптi й Фiнiкii колишня сила поступу по якiмось часi вигасла. Коли великi вiйни та завоювання пiдрiзали пануючу верству, коли купцям урвалися торговельнi зносини з iншими краями, наступав разом з упадком панiв також упадок знання, науки й штуки. Давнiх писань потомки не вмiли читати; темнота й здичання мов повiнь заливали старi огнища науки й освiти; старi храми розпадалися в руiни, старi пам’ятки, книжки та цiлi бiблiотеки покривалися пилом, що за пару тисяч лiт утворив верству грубу на кiлька сажнiв, i треба було звиш двох тисяч лiт та нечуваних висилкiв людськоi догадливостi, аби знов вiдкопати, вiдчитати i зрозумiти тi свiдоцтва прастароi старовини людського поступу.

Вiд часу передання фiнiкiйцями початкiв азiйськоi освiти грекам починае головне огнище поступу переходити зi сходу на захiд, з Азii до Європи. Але пройшло ще пiвтори тисячi лiт, поки та Європа, а властиво маленька Грецiя змогла настiльки поступити наперед, щоб у боротьбi з Азiею опертися ii величезнiй силi, а незабаром потiм i зовсiм завоювати струпiлiшi вже огнища староi цивiлiзацii – Фiнiкiю, Єгипет, Вавилонiю, Ассiрiю й Персiю. Сього доконав один чоловiк, Александр Великий, король Македонii; вiдтепер грецька освiта робиться тим сонцем, що освiчуе весь свiт, схiд i захiд, мiшаючи свое промiння з дотлiваючою загравою старинних азiйських та египетських огнищ.

На грецькiй освiтi (з примiткою фiнiкiйськоi, давно вперед переданоi етрускам) виросли й римляни, народ у освiтi недалекий, але зате незрiвнянний у твореннi та фундуваннi того, чого бракувало дотепер освiченим народам, а власне державного життя, основаного не на самоволi володаря, жерцiв чи воякiв, а на законi, ухваленому загалом громадян, на докладнiм обмежуваннi права кождого громадянина i на можностi для нього боротьби за заховання i розширювання того права. І ось силою своеi органiзацii римляни швидко, крок за кроком завойовують Італiю, Іспанiю, Карфаген, далi Грецiю й Македонiю, нинiшню Францiю, а потiм Єгипет, Малу Азiю, Сирiю аж по Євфрат, тобто бiльше-менше всi огнища давньоi освiти. Всюди вони несуть свою державну органiзацiю, свое римське право, свою полiцiю та своi встанови, але притiм шанують властивостi кождого народу, його релiгiю й мову, позволяють iм розвиватися, як самi знають. Особливо вийшло се на користь грецькiй науцi, що перед тим пiд опiкою наступникiв Александра Македонського в Єгиптi, Сирii та Малiй Азii розвивалася невпинно i дiйшла високого ступеня. Пiд римським пануванням та наука робиться спiльним добром усього свiту: грецькi школи повстають не лише в Александра, Пергамi та Антiохii, але також у Римi, Марсилii i скрiзь там, де оселюються римляни.

Та була i в римських порядках та сама чорна пляма, що i в грецьких та давнiших египетських та азiйських. Усi вони, обiк вольних, бiльш або менше управнених людей знали невольникiв, людей безправних, зданих зовсiм на ласку й неласку свойого пана. Римське панування, наскрiзь вiйськове, намножило тих невольникiв страшенно. Кождий край, завойований в бою, римляни повертали в провiнцiю, де вся земля вважалася римською, а люднiсть римськими невольниками. Швидко старих, свобiдних римлян не стало майже зовсiм, бо се не був народ, а тiльки правне поняття – громадяни Рима. Громадянином Рима мiг зiстати чоловiк, роджений у Грецii, в Африцi або Азii; ми знаемо, напр., що таким римлянином був i апостол Павло, з походження жид, роджений у малоазiйськiм мiстечку Тарсi. Невольник, визволений паном з неволi або викуплений, мiг статися вольним, мiг здобути собi римське право. В перших вiках по Христовiм Рiздвi первiснi римляни майже зовсiм потонули, розтопилися в масi таких чужостороннiх римлян, а маса й тих повноправних людей щезала супроти маси неповноправних або невольникiв. І що було варто докладне розмежування прав вольного чоловiка, коли найбiльша часть людностi не мала нiяких прав! Не диво, що римський правний порядок збудований на невольництвi, тобто на страшеннiм безправ’i, не мiг устоятись, так як гарна хата, побудована на льоду. Прийшла вiдлига, лiд розтаяв або поламався, i крига великоi повенi знесла римську пишну будiвлю, погребла ii в руiнах, так як i попереднi великi огнища людського поступу.

Настали середнi вiки, вiки упадку й темноти. Майже тисячi лiт треба було, щоб iз глибокого упадку люди подвигнулися знов настiльки, що могли пригадати собi те, що було давнiше зроблено на полi науки, промислу, штуки, i на тiй пiдставi працювати далi. Якийсь час огнища поступу ще держаться над Середземним морем, у Італii та Іспанii. Тут повстають першi академii, першi фабрики, здвигаються мiста, повстають банки i великi торговельнi доми. Італiянцi та iспанцi вiднаходять дорогу до Індii; обпливши Африку, вiдкривають Америку, обпливають довкола землю. Але блиск тих краiв швидко щезае. Здаеться, що, вирвавшися з тiсноi кiтловини Середземного моря, людськiсть починае дихати ширше, знаходить у собi новi сили. Славу Італii та Іспанii швидко перебивають iншi народи: голландцi на полi заморських колонiй, французи на полi науки й письменства, нарештi англiчани. Головнi огнища поступу помалу переносяться з Рима, Флоренцii, Генуi та Мадрида до Парижа, Амстердама та Лондона.

І на тiм не кiнець. У наших часах бачимо дальшу мандрiвку того дивного огнища. З Англiею бореться о першенство ii колишня колонiя Пiвнiчна Америка; не в однiм випереджае ii навiть Австралiя; головним двигачем поступу – здавалось би – робиться океан. Краi, що хотять запевнити собi будущину, збирають усi своi сили, щоб заняти мiсце в рядi морських сил, запевнити собi шмат землi за морями, придатний для колонiзацii, для виселення надмiрних сил, сил iз матiрноi краiни, для придбання нових багатств, нових сил за морем. Уже не Середземна кiтловина, але цiла земна куля починае бути затiсна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона iм може дати, числять, на як довго може се вистарчити iм, i оглядаються за новими джерелами надбання. Людська наука силкуеться зiбрати докупи всi здобутки людського роду вiд найдавнiших часiв, провiрити iх розумом та пробою, видушити з них науку на будуще, зберегти все цiнне та цiкаве та забезпечити будущi поколiння вiд можностi таких самих упадкiв та руiн, якi бували в давнину. Ходить о те, щоб ту чудову квiтку «поступ», що досi росла якось дико, раз тут, а раз там, тiкала з одного краю в другий, лишаючи по собi пустинi, – щоб ii присвоiти, розщепити по всiй землi хоч, може, не рiвномiрно, то все ж настiльки, щоб нiхто на свiтi не був виключений вiд ii добродiйств.

Кождий народ, кожда громада працюе над тим, не покладаючи рук. А хто би смiв на хвилю загавитися або й зовсiм вiдцуратися роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на свiтi, що той «поступ» буде для нього не добродiем, а пожежею i спалить його та змете з землi безслiдно. Так званi «дикi», некультурнi, первiснi народи, яких iще в початку XIX вiку була на землi велика сила i якi посiдали величезнi простори землi, тепер один за одним щезають з лиця землi, оскiльки не можуть присвоiти собi здобуткiв поступу. Вимирання, щезання непоступових людей iде тепер сто раз швидше, нiж iшло давнiше. Тепер вiддалення майже не iснуе для чоловiка: паровi та електричнi машини оббiгають землю на всiх мiсцях швидко, i поступ, не раз непрошений гiсть, заходить у найглухiшi закутки, продираеться крiзь найтвердшi кордони. Кождий народ, кожда громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоiти собi добрих його бокiв, той швидко зазнае на собi злих – голоду, хороб, горiвки, деморалiзацii – i пропаде вiд них.

Хто читае газети, той певно знае, що, примiром, у Індii майже що кiлька лiт сотки тисяч народу гинуть з голоду, – то гинуть самi тубiльцi, iндiйцi, – а англiчани, що панують у тiм краю, не то що не гинуть, а ще й збагачуються. Менше пишуть по наших газетах про те, як то цiлi муринськi племена в Африцi вимирають та хирiють вiд горiвки, якоi iм достарчають европейцi в замiну за iх дiаманти, слоновi зуби та за iх роботу. Винахiд пороху i стрiльб, що був – хоч як би се могло видатися дивним – великим двигачем поступу в Європi, довiв у Пiвнiчнiй Америцi до того, що з 8 мiльйонiв тамошних тубiльцiв за сто лiт не лишилося й 800 тисяч. В Європi не маемо чуми вже вiд пiвтретя ста лiт; холера являеться у нас рiдким гостем, а в Індii, Персii, Арабii, завдяки тамошнiй некультурностi, браковi лiкарiв, нехлюйству i т. п. вона не вигасае нiколи i косить та й косить тисячi людей. І коли тi мiсцевi люди вимирають, на iх мiсцi повстають чимраз новi оселi зайдiв i починають нове життя на мiсцях, де давнiшi мешканцi не вмiли жити по-новому. А бувае й так, що новi зайди, як колись гунни та мадяри, приходять у заселений уже край i починають вигублювати давнiшу люднiсть так, як диких звiрiв, або повертати iх силою в невольникiв, щоб посiсти iх землю. Так було з тими голландськими поселенцями в Пiвденнiй Африцi, що тепер називаються бурами. Вийшовши перед 300 роками з Європи, вони таким явним розбоем прочистили собi мiсце при Розi Доброi Надii; коли там потiм надiйшли англiчани i забрали край, часть бурiв, не хотячи пiдлягати iх властi, подалася трохи на пiвнiч i знов вигубила пару муринських племен i осiла на iх землi, на -звавши ii Наталь; коли й сю краiну загорнули англiчани, бури пiшли ще далi на пiвнiч i знов розбоем прочистили собi просторi краiни «за горами» (Трансваль) та над джерелом Помаранчевоi рiки (по-англiйськи Орендж). І отсе перед роком ми були свiдками, як тi малi розбiйники зробилися жертвою бiльшого i далеко розумнiшого розбiйника – Англii, який, певно, внесе в той край бiльше порядку, культури, науки, свободи, а з нею разом i здирства та визиску.

От якими крутими дорогами ходить iнодi поступ людський! Недарма сказано, що вiн виростае на могилах, як пшениця на зоранiй нивi!

Тепер, коли ми, так сказати, поверху оглянули хiд дороги та вдачу дотеперiшнього людського поступу, пора нам заглянути до його середини, придивитися його будовi та натурi; одним словом, пора нам вiдповiсти просто на питання: що таке поступ?


V

Щоб пiзнати внутрiшнi пружини, якими двигаеться поступ, вiзьмiмо до порiвняння двох людей: лiсового дикуна, стрiльця чи риболова, та першого-лiпшого чоловiка з нашого великого мiста. У дикуна, можна сказати, стiльки добра, що на нiм: якi-такi фалатки на тiлi замiсть одежi, коралi з диких лiсових овочiв, звiрячих зубiв або морських слимачкiв на шиi, часом iще в вухах, у нiздрях, у губах i т. д. замiсть оздоби, лук, стрiли, спис та деякий нiж замiсть оружжя – та й годi. Спить вiн у якiй-будь яскинi або в салашi з гiлляк та листя, годуеться тим, що знайде або заб’е, не дбае про завтра, не цiнить нi людського, нi свойого життя. Що мае, те все вiн зробив собi сам, i не потребуе нiчого бiльше. В тiм, що робить, вiн, звичайно, не потребуе помочi iнших, живе собi самопас зi своею родиною, не оглядаючись нi на кого.

Його зв’язок з громадою, державою чи народом майже не iснуе; щонайбiльше громада чи орда держиться сяк-так при купi, а поза тим для неi не iснуе нiщо на свiтi.

А освiчений чоловiк? У нього, навiть у простого селянина, круг занять i iнтересiв який же величезний в порiвняннi до того дикуна. Цивiлiзований чоловiк живе звичайно в хатi, якоi сам не будував, ходить у одежi, якоi сам не робив, iсть страву, якоi сам не приготовляв i про яку не раз навiть не знае, як i з чого вона приготовляеться. Вiн працюе знаряддями, яких сам не видумав анi не змайстрував, користуеться надбаннями цiлих поколiнь попередникiв i не раз далеких вiд нього людей, завдячуе свiй добрий або лихий побут працi й вiдносинам тисяч i соток тисяч iнших людей, цiлих краiв, рiзних народiв свiту. Вiн мусить дбати про завтра, про ближче й дальше будуще свое, своеi рiднi, своеi громади, свого краю, своеi держави – тисяч i мiльйонiв людей, яких вiн у своiм життi не бачив, не знае й не може всiх знати. Вiн поносить жертви й тягарi для цiлей, яких найчастiше не розумiе, – працюе, добиваеться i громадить для когось невiдомого, далекого та непевного.

Головна рiзниця мiж диким i цивiлiзованим чоловiком, рiзниця, з якоi виплили всi iншi, – се подiл працi. Дикий чоловiк робить сам собi все, чого потребуе; чого сам не зробить, без того мусить обiйтися. Освiчений чоловiк робить звичайно якусь одну, тiсно обмежену роботу, та зате нiчого бiльше, но зате користуеться роботою iнших. Рiльник оброблюе поле, але звичайно не будуе хати, не куе плуга та воза, не шие чобiт, не тче сукна й полотна, не малюе образiв i т. п. На всi тi частковi роботи е окремi майстри-ремiсники, якi знов, своею чергою, не працюють у полi коло хлiба, але сидять за своiм одним ремеслом i працею при тiм ремеслi взамiну добувають собi все потрiбне до прожитку.

Але на тiм не кiнець. Поступ iде далi, перемiняе ремесло на мануфактуру. Цiла купа ремiсникiв з одного ремесла збираеться разом i знов дiлиться роботою вже в обсягу одного й того самого ремесла. В прядильнiй мануфактурi однi ремiсники нiчого iншого не роблять, тiльки миють вовну, iншi сушать ii, iншi скубуть, iншi чешуть, iншi прядуть, iншi мотають, звивають у клубки i т. п. В ткальнiй мануфактурi однi навивають на цiвки, другi тчуть, iншi приладжують сукно i т. п. Ремесло, що вперед було вмiлiстю одного чоловiка, майстерством, розпадаеться в мануфактурi на ряд простих, немудрих робiт, для яких уже не треба такого майстра, як у старiм ремеслi.

Дальший крок робить поступ – i на свiт являеться фабрика. Фабрика – се та ж мануфактура, тобто згромадження бiльшого числа людей, для роблений спiльними, а властиво подiленими силами одноi роботи. Рiзниця мiж ними лише та, що тамтi роздрiбненi роботи робилися людськими руками (вiдси й назва з латинських слiв: мануфактура – те саме, що рукодiлля), а тут являеться нова сила – машина. Чоловiк зумiв покорити собi сили природи, заставив воду, вiтер, далi пару сповняти певну працю, обертати колесо, посувати або двигати тягарi. Вiн зумiв у рiзних галузях повигадувати машини, що порушуванi чи то силою рук, чи силою природи, виконують певнi роботи, подiбнi до роботи людських рук, – обертають млиновий камiнь, крутять веретено, рiжуть, пилують, точать, гиблюють, валкують i т. п. Приходить така машина до мануфактури i вiдразу займае мiсце головного робiтника; вона залiзна чи сталева, чи кам’яна, без живого м’яса, не знае голоду анi втоми, не помиляеться, робить рiвно, правильно, гладко i швидко. Коли пряха пряде нараз одну нитку, машина може iх прясти нараз десять тисяч i кожда буде така тонка, рiвна та гладка, якоi не витягнуть нiякi людськi пальцi. Коли коваль може на мiнуту 10 раз ударити клевцем, що важить 50 фунтiв, то машина б’е 60 раз на мiнуту клевцем, що важить 10 000 сотнарiв. Коли робучi знаряди ремiсника звичайно малi, робленi «до руки», то машина не знае мiри: вона може володiти такими знаряддями, яких рух наповняе чоловiка жахом, мов скажене втiлення якоiсь несамовитоi, велетенськоi сили, але з другого боку, вона може послугуватися такими дрiбними, тонкими та делiкатними знаряддями, що не видержали би дотику людськоi руки. Машина робиться в фабрицi панею, а чоловiк, давнiй ремiсник чи челядник, ii слугою: вiн повинен доглядати, пiдмазувати, чистити ii, годувати ii рухову силу та пильнувати ii руху, а про решту вона вже дбае сама.

Але се лиш один бiк тоi великоi поступовоi сили, що називаеться подiлом працi. Подивiмося, що робиться з неi з другого боку. Подiл працi в громадi, в суспiльностi, доводить до подiлу суспiльностi на верстви. Се легко зрозумiти. Первiсно один чоловiк робив собi стрiли, вбивав звiра або ворога, кресав огонь, здирав i сушив шкiру, – значить, робив усе, що потрiбне для життя. При подiлi працi се перемiнилося: однi почали вироблювати оружжя, яким самi не воювали, другi воювали та полювали, але оружжя самi не робили, iншi приладжували одежу, ще iншi варили та пекли страви, дбали про дiтей та про лад у хатi. Так виробилися звiльна окремi верстви воякiв, ремiсникiв, рiльникiв; деякi роботи, особливо домашнi, скинено виключно на жiнок.

Чим далi поступав подiл працi, розвивалися вiдносини в громадi й державi, тим далi йшов подiл людей на верстви. Первiсний чоловiк, коли почував страх або вдячнiсть супроти свойого божества, то сам обертався до нього з молитвою, жертвою чи як знав. Та помалу витворюеться цiла верства людей, що беруть на себе посередництво мiж чоловiком i Богом, – се були жерцi, вiщуни, лiкарi, звiздарi. В Вавилонi й Єгиптi вони творять окремi товариства вже на много тисяч лiт перед Христовим Рiздвом, живуть при храмах, пишуть книги, займаються наукою, торговлею, держать школи i мають великий вплив на цiлу державу. Се був стан духовний.

Обiк нього з незатямних початкiв витворюеться стан военний, iз якого з часом виходить шляхта, пани, що володiють землею й завойованими людьми, а далi урядники, люди, що всi своi сили вiддають на услугу державi, збирають податки, судять та карають iнших людей, завiдують державними добрами. В кождiй такiй верствi подiл працi знов доводить до дальших роздiлiв, розмежованих мiж собою найрiзнiшими ступенями, але в головному маемо один великий розлом: на людей, що працюють над добуванням достатку з природи (рiльники, ремiсники, рудокопи), i на людей, що живуть з працi тамтих, а самi займаються iншими, не раз для суспiльностi так само потрiбними, але не раз шкiдливими роботами (вояки, жерцi, урядники, купцi та торговцi i т. п.).

Машина i тут вносить значну змiну. Ми вже бачили, як вона витискае вiд працi ремiсника, майстра, а потребуе собi лише чоловiка, який би обслуговував ii. Але вона робить се не лиш в фабрицi. Залiзницi позбавили хлiба й заробiтку тисячi фiрманiв та вiзникiв; паровий плуг, заведений американцями, доводить до руiни наших рiльникiв, бо там при помочi машин можна мати пшеницю лiпшу i вдвое дешевшу вiд нашоi, а через те цiна пшеницi у нас упадае i рiльництво не оплачуеться. Винахiд пороху та карабiнiв перемiнив цiлу штуку воювання; щезли давнi рицарi, закутi в залiзо на таких же закутих конях, воювання зробилося не рицарством, але штукою, обрахуванням, справою лiпшоi зброi, бiльшоi маси вiйська. Старий подiл суспiльностi на войовничу й невойовничу верству показався непотрiбним; повстали новочаснi армii, де вся люднiсть ставить своiх найпригiднiших синiв у ряди. Як бачимо, тут машина – карабiн, армата, бомба i iншi приряди военнi – довела до знищення старого подiлу працi. Щезла окрема военна верства, цiлий народ покликано до оружжя.

Та й тут новi винаходи раз у раз витворюють новi подiли. Стародавнi вiйська мали хiба двi частi – пiхоту й кiнноту, а кождий вояк мав при собi всяке оружжя: i лук зi стрiлами, i спис, i меч. А тепер! І пiхота рiзних родiв оружжя, i кiннота, i артилерiя, i iнженери, i сапери, i фурвези, i Бог знае ще якi вiддiли поштовоi, санiтарноi, морськоi служби. А скiльки рiзнородноi старшини, над тою старшиною ще старшини, i кождий ступiнь мае собi придiлену якусь одну роботу, мае ii пильнувати, а до iншоi не втручатися. То називаеться органiзацiя; iз соток тисяч або мiльйона людей робиться таким способом немов одно тiло, що на приказ, даний одним чоловiком – верховним зверхником того тiла, – порушуеться, йде, виконуе таку працю, якоi йому одному захочеться.

Але ся перемiна в подiлi людськоi працi на однiм полi викликала величезнi перемiни на iнших полях. Давнiше вiйськова служба була привiлеем немногих, вибраних людей, якi зате мали власть i гонори в державi. Таких людей було небагато i рицарськi вiйська були нечисленнi. Не раз у старих лiтописах читаемо про страшнi битви, де з одного й другого боку билося по чотири до п’ять тисяч люду; а де лiтописцi зi страхом говорять, що в тiй а тiй битвi згибло десять, двадцять або й сто тисяч народу, там звичайно при ближчiм оглядi те велике число показуеться вдвое, вп’ятеро або й удесятеро перебреханим. Старi армii були, як на нашi поняття, дуже маленькi; вiйни коштували недорого i були частi. Прийшла огняна машина i змiнила се до основи. Супроти кульки карабiновоi найхоробрiший рицар, силач чи заячесердий харлак однаковi; новочаснi армii не потребують смiльчакiв та силачiв, лише «гарматного м’яса», але того м’яса мусить бути багато. Армii робляться численнi – сто тисяч, п’ятсот тисяч, мiльйон – одна держава преться проти другоi, аби не дати себе випередити. В новiших армiях найважнiша рiч – оружжя, котре найлiпше б’е, найлегше до переношення, найтривнiше в уживаннi, i тут також iдуть ненастаннi перегони мiж державами. Раз у раз новi винайдення, улiпшення: тут бронзова сталь, тут карабiни-репетiери, тут механiчнi гавбицi, тут бездимний порох i так далi без кiнця. А кождий такий винахiд збiльшуе надiю побiди для того, хто визискае його. Але ж такi армii – страшенно коштовнi. Аби iх удержати, аби могти слiдити за новими улiпшеннями, треба страшенних грошей, про якi давнiм державам анi не снилося. А що ж говорити про вiйну, де пропадають сотки тисяч людей, купи военного матерiалу, руйнуються мiста й села. Для того тепер вiйни рiдкi, а щоб удержати такi армii, мусила перемiнитися цiла суспiльнiсть, треба було знести панщину, скасувати необмежену монархiю, завести конституцiю, новий спосiб оподаткування, позаводити фабрики, залiзницi, цла i т. д. Тисячнi новi роди i подiли працi, цiлковите перебудування людськоi суспiльностi доконане протягом пару сот лiт.


VI

Приходимо тепер до дуже важноi точки нашого викладу. Подiл працi веде до прискорення i вдосконалення працi. Винаходом машин роблять людську працю сто, тисячу разiв швидшою, легшою, видатнiшою; заступають роботу мiльйонiв людей. За останнi сто лiт, можна смiло сказати, нароблено бiльше предметiв для людськоi потреби та людського вжитку, нiж за всi попереднi тисячолiття. Погадаймо лише, що за той час набудовано стiльки залiзниць, що можна би ними 14 раз оперезати землю там, де вона найгрубша, а телеграфiв стiльки, що, певно, оперезав би ii 30 сто разiв, що тепер можна за два мiсяцi об’iхати довкола всю землю i вернути назад на свое мiсце. Погадаймо, що за тих сто лiт зужито величезнi гори кам’яного вугля, якого давнiше майже не тикали, видобуто i пущено в обiг бiльше золота, срiбла, залiза та iнших металiв, нiж давнiше могли думкою збагнути люди, засаджено безмiрнi простори бавовною, засiяно пшеницею i заселено робучими людьми. Нiколи ще людськiсть не працювала так напруго та гарячково, не виробляла стiльки всяких достаткiв, хлiба, одежi i всього потрiбного для людського вжитку. Нiколи досi не велася на такий величезний розмiр торгiвля; давнiшим вiкам анi не снилося про такi фабрики, про такi копальнi, про такi рiзнороднi гатунки промислу, як бачимо тепер. Вся людськiсть за остатнiх сто лiт зробилася тисячу раз багатшою, нiж була перед тим.

Коли так, то випадало би ждати, що й кождий член людськостi, кождий чоловiк зробився багатшим, маетнiшим, нiж були його дiди та прадiди перед сто роками. Адже ж недаром кажуть: «Що громадi, то й бабi»; коли вся громада, все людство так страшно розбагатiло, то й кождий поодинокий чоловiк повинен почувати й на собi познаки того новочасного багатства.

А тим часом що ми бачимо? Людськiсть багатiе, а тисячi, мiльйони людей бiднiють, iм робиться тiсно. Одним не стае землi, iншим зарiбку, всiм обмаль хлiба. По селах люди працюють тяжко, а живуть у такiй нуждi, що iх життя мало чим лiпше вiд життя робучоi худоби. По мiстах робiтники працюють тяжко, а живуть не о много лiпше. А по великих мiстах, де накопичено в однiм гнiздi сотки тисяч або мiльйони людей, бувають десятки тисяч таких бiдолах, що не мають де голови прихилити, жиють як воробцi в стрiхах, блукають з вулицi на вулицю, годуються то жебраниною, то крадiжкою, то вiдпадками, зiбраними по смiтниках багачiв, ночують у публiчних садах, попiд мостами, в нових будовах, де ще не живе нiхто, або по рiзних страшних та поганих норах. У тих найбiльших огнищах поступу й освiти для многих тисяч людей, малих, старих, мужчин i жiнок, вертаеться життя дикунiв у лiсах i печерах, тiльки ще гiрше i страшнiше, бо тут на мiськiм бруку сама природа не дае iм нiчогiсiнько, а замiсть диких звiрiв iм на кождiм кроцi грозить далеко страшнiший ворог – чоловiк, узброений усiми засобами цивiлiзацii, аби в разi чого позбавити iх свободи або навiть життя. Не диво, що по таких мiстах день у день сотки людей гинуть з голоду, захованi по темних закутках, як дикi звiрi, що там у тiм поденнi суспiльностi дiються сотки страшних злочинiв, а сотки нещасних, доведених до розпуки, вiдбирають собi життя. Можна сказати смiло, що прадавнiй дикун, блукаючи по лiсах та ночуючи в печерах, був сто разiв щасливiший i почував себе лiпше вiд такого нещасного бiдолахи, що серед величезного мiста опиниться без грошей, без зарiбку, без пристановища, без нiякого способу до життя.

Та се ще не все. Дикун у лiсi бачив довкола себе лiс, а щонайбiльше iнших таких дикунiв, як був сам. Коли терпiв голод, то знав, що й iншi довкола нього терплять; коли був ранений, то знав, хто його зробив неспосiбним до працi. А бiдолаха в великiм мiстi де поступить, бачить довкола себе багатство, розкiш, пишнi вбрання, великi доми, блискучi склепи, навантаженi всякими товарами, з повиставлюваними в вiкнах скарбами, з яких сота, тисячна часть могла б його зробити багачем. Вiн гине з голоду серед величезних куп хлiба, вблизу багатих кухонь i рестарацiй, де iншi наiдаються досхочу. Вiн голий вблизу магазинiв, що аж трiщать вiд маси сукон, полотен i найрiзнороднiшоi одежi. І що найдивогляднiше, вiн часто не може дiстати роботи i погибае без працi тут же обiк многолюдних фабрик, де день i нiч гуркочуть машини, стукочуть молоти, кишать робiтники, як мурашки, обiк верстатiв, де день i нiч слiпають та надриваються iншi робiтники надсильною, прискореною, гарячково невпинною працею.

І сказав би хто, що се лиш по мiстах так, – та бо нi. А по селах хiба не бачимо дивного (нам воно з вiковiчноi привички перестало бути дивним) гнiтучого та болючого противенства мiж бiдними i багатими. Тут сидить господар на цiлiм грунтi, а в нього тулиться комiрниця, що не мае анi клаптика землi, а його сусiди мають по морговi, по пiвморга, а там на кiнцi села позасiдала голота, що не мае нiчого, крiм нужденноi хатчини, та й то не раз поставленоi на громадськiм грунтi. Скiльки нерiвностi i скiльки завистi в тiсних межах одного села! Ба, але ж бо обiк того села звичайно стоiть двiр, а в тiм дворi живе дiдич, пан на 500,1000 або й бiльше моргах. Вiн держить у себе цiлу зграю слуг, цуговi конi, живе в достатку, про який навiть думати не смiють тi там чорнороби в селi. Супроти нього всi вони, i багачi сiльськi, i халупники – однакi бiдаки, голота, хлопство. Але станьмо на хвилю на його становищi i погляньмо вище вгору. І у нього е сусiди – iншi дiдичi: ось пан на цiлому ключi або на кiлькох ключах, магнат, що мае 50 або 100 тисяч моргiв, простори, що вистарчили би на утворення невеличкого князiвства; а онде дiдич-худопахолок, що сидить на одному селi, задовжений по вуха, як-то кажуть, сидить у жидiвськiй кишенi. Чим вiн супроти того магната, як не мiзерним халупником супроти багатого газди! Та бо й той магнат дуже часто, коли Бог не дав йому доброi господарськоi голови, мусить заглядати до чужоi кишенi, до банкiв та банкiрiв, через яких руки день у день перекочуються суми, що вистарчили би на закуплення двадцятьох таких маеткiв, як його. Над кождого пана е ще старший пан, тiльки що там, на самiм вершку, де котяться мiльйони, чоловiк iз пана робиться слугою того маетку, невольником грошей, якi опановують усю його силу й волю, мов якийсь злий дух.

Та бо й того ще не досить! Деякi дикуни знають числити лише до двадцяти (усi пальцi на людськiм тiлi), а на дальшi числа мають лише одно слово: дуже багато. Стародавнi греки числили звичайно лише до 10 000, а далi, то усе у них було «мiрiя» – дуже багато. Ще й стародавнi римляни не мали ясного поняття про мiльйон. Видно, що iх багачi не дочислювалися в своiх маетках так далеко. Нинi маемо вже не лише мiльйонерiв, але мiлiардерiв, таких багачiв, що числять своi маетки на сотки мiльйонiв. Мiлiард! Легко сказати! А поклади ту суму нашими банкнотами на тiк просушити, то треба би току на кiлька квадратових миль. А напакуй ii нашими срiбними двокоронiвками на вагони, то вагони займуть штреку вiд Коломиi до Заболотова, т. е. двi милi. І все те – власнiсть одного чоловiка! І коли сей один мае такi, направду незлiченнi скарби (якби хтiв один чоловiк перелiчити стiльки срiбникiв, то мусив би лiчити пару сот лiт), то iншi мруть з голоду, не мають крейцарика на молоко для хвороi дитини, мерзнуть у зимi без одежi та туляться нiччю попiд мостами або в пустих будовах, по пивницях та ямах!

Що ж воно таке? – спитаете. Що ж се за поступ, що з усiм своiм шумом i гуком, з усiми науками i штуками, цiною тисячолiтньоi боротьби, мiльйонiв жертв i моря пролитоi кровi допровадив людей аж до такого раю? Чи варто ж було добиватися його i чи варто працювати для його пiддержання, для дальшого людського розвою, коли вiн iде такими блудними дорогами?


VII

Отсе ми дiйшли до найтяжчоi рани нашого теперiшнього порядку. Величезнi багатства – з одного боку, зiбранi в немногих руках, i страшенна бiднiсть – з другого боку, що душить мiльйони народу. З одного боку – неробство, що привикло жити з працi iнших i навiть думати не потребуе само про себе, а з другого боку – тяжка, чорна, ненастанна праця, що оглуплюе чоловiка, не даючи йому думати нi про що iнше, крiм кавалка чорного хлiба. З одного боку – пишний розвiй науки, штуки та промислу, що витворюють скарби i достатки нiбито для всiх людей, а з другого боку – мiльйони бiдних та темних, що жиють ось тут обiк тих скарбiв, не знаючи iх i не можучи користати з них. Нерiвнiсть мiж людьми нiколи не була бiльша як власне в наших часах, коли думки про рiвнiсть та демократизм непохитно запанували в головах усiх освiчених людей.

Що ж воно таке? – запитують себе найрозумнiшi i найчеснiшi люди нашого вiку, у яких болить душа дивитися на такi суперечностi. Невже ж воно так мусить бути? Невже поступ мусить iти раз у раз у парi з чиеюсь згубою, з чиеюсь кривдою? Невже люди тисячi лiт мучилися, мордували себе, працювали, думали та винаходили на те тiльки, щоб запевнити панування та розкошування всяким Ротшiльдам, Бляйхредерам, Астонам та Гiршам? І невже нема нiякого способу змiнити се i зробити рiвновагу мiж поступом багатства, знання i штуки i зростом добробуту та розвою всеi народноi маси? Розумiеться, всi ми вiримо в те, що такий спосiб можливий, хоч, певно, не легкий.

Правда, часом почуете вiд рiзних панкiв та полупанкiв думку, що хто бiдний, той сам собi винен, бо вiн лiнивий, п’яниця, не дбае про себе, не щадить. Дехто додае ще, що нерiвнiсть межи людьми все ж мусить бути, бо ж сама природа не творить людей рiвними; одним дае бiльше здоровля, сили, красоти, здiбностi, а другим – менше. Є в тiм трохи правди, але дуже небагато. Тi панове, що говорять про лiнивство бiдних, повиннi би поперед усього виказати ту величезну працьовитiсть великих багачiв, що живуть весь вiк у забавах та розкошах, дбаючи лише про власну приемнiсть i повiрюючи не лише працю за себе, але також завiдування своiм маетком – так сказати – рахування своiх грошей чужим рукам. А тi, що говорять про природжену нерiвнiсть мiж людьми, повиннi би показати, чи справдi тi великi багачi та магнати – се найздiбнiшi та найсильнiшi люди свого часу. І тут показалося би, що маеткова та суспiльна нерiвнiсть людей у нашiм часi мае свое джерело зовсiм не в неоднаковiй пильностi, робучостi та запопадливостi i зовсiм не в неоднаковiй здiбностi – а в чiмось iншiм.

У чiм же такiм? Ще в XVIII вiцi французький учений Руссо сказав, що людська нерiвнiсть виплила з того, що люди вiддалилися вiд природи. Первiснi люди, що жили на лонi природи i пiдлягали ii законам, були всi собi рiвнi, не знали несправедливого подiлу багатства нi знання. В наших часах поновив сю думку славний росiйський повiстяр Лев Толстой, кажучи, що всiй нерiвностi мiж людьми винен подiл працi. Якби люди жили всi таким життям, як росiйський селянин, якби кождий сам орав землю, сам робив для себе всi знаряди i вповнi вдоволявся тим, що заробить i збере, то не потрiбно би анi грошей, анi фабрик, анi великих мiст, анi великоi маси урядникiв, анi вiйська, анi держави. Із сього погляду Толстой виступае також проти високоi науки i проти так званого панського письменства та штуки (малярства, рiзьби, музики та пишних будинкiв), бо все те для московського мужика зовсiм непотрiбне i на все те мужика здирають i примушують до надсильноi працi. От тим-то Толстой радить усiм людям вернути до простого селянського життя, зректися всякого панства, мiстових розкошiв та високих наук i за одиноку науку приймити Христове Євангелiе, та й то ще очищене так, як йому видаеться, що його проповiдував сам Христос. Нема що й говорити про те, що думка Толстого i його попередника Руссо – то, властиво, заперечення поступу. Вони тягнуть назад i радi би звернути людей до такого стану, який iм видаеться природним. Вони забувають, що й теперiшнiй стан людей також не е нiчим надприродним, анi протиприродним, що й вiн повстав на основi великих та незломних законiв природного розвою. Так само забувають тi апостоли давно минулоi рiвностi, що та улюблена iх первiсна рiвнiсть зовсiм не була таким раем, як iм видаеться. У дикiм станi чоловiк зовсiм не був анi рiвний з iншим, анi щасливiший, примiром, вiд вовка, льва або коня. Вiн жив у вiчнiм страсi та вiчнiй ворожнечi з цiлим окруженням. У темнотi, брудi та занедбаннi. Не о много лiпше показуеться i життя тих московських мужикiв, яких бачить довкола себе Толстой i рад би до iх стану завернути i всiх людей. Темнота, забобоннiсть, бруд, п’янство, жорстокiсть та несправедливiсть панують у тiм мужицькiм свiтi далеко бiльше, нiж серед ненависних Толстому мiстових людей. Зрештою, погляди такi Руссо та Толстого мають за собою те добре, що неможливiсть iх переведення кождому вiдразу кидаеться в очi. Вони ж не опираються нi на якiм законi, нi на якiй природнiй конечностi, а тiльки звертаються до серця i до чуття людей, жадаючи вiд них вiдразу найтяжчого, а власне вiдречися того, що iм миле й дороге, до чого звикли змалечку, не даючи взамiну за те нiчого виразного анi ясного. Таких людей, що повiрили би таким апостолам, завсiгди знайдеться небагато, та й вистарчить iм одна проба, щоб отверезити iх i показати неможливiсть осягнення сею дорогою якогось нового, справедливiшого життя. Навiть християнство, на яке любить покликатися Толстой, не стае тут до помочi iншим толстовцям. Первiсне християнство зовсiм не тягло взад, не виступало анi проти держави, анi проти суспiльних порядкiв, але старалося пiднести всiх людей вище. Воно проповiдувало загальне братерство в дусi i правдi, пiднiмало людей iз iх буденних матерiальних iнтересiв до вищого морального життя, додавало iм твердостi i сили в боротьбi з рiзними покусами життя i тим самим було чинником поступовим. Натомiсть наука Толстого зводиться на те, що, вiдсуваючи найлiпших людей вiд дiяльностi i боротьби в глухi закамарки селянського життя, улегшуе панування здирства та кривди i навiть виразно проповiдуе нiбито евангельськi слова «не противитися злому». Тим часом простий розум каже, що iз злом треба боротися, бо iнакше воно буде рости i подужае нас.


VIII

Зовсiм iнакше говорять ученi-природники, особливо тi, що займаються дослiдом життя i розвою в природi. В природi, особливо в так званiй живiй природi, т. е. в царствi ростин i звiрiв, бачимо також певний поступ. Знаходимо там насамперед дрiбнесенькi сотворiння, невиднi для голого людського ока, зложенi всього з одноi або кiлькох живих клiтинок. Жие таке сотворiння, насисаючися поживи зi свого окруження, не гине, але розпадаеться на двi або бiльше частинок i тi починають знов жити так само, як iх батько, i знов не гинуть, лише розпадаються i множаться без кiнця. І не знати, куди зачислити таке сотворiння, чи воно звiрик, чи ростина. На вищих ступенях стоять сотворiння, подiбнi до тих найнижчих, але такi, що в iх тiлi починае робитися деякий подiл працi: з iх клiтинок виходять живi ниточки, що служать або до порушування, або до хапання поживи. У iнших сотворiнь iз таких клiтинок та ниточок робляться малесенькi ротики, ссавки, нiжки, iз них стаються звiрики; у iнших повстають корiнцi, гiллячки, шапочки, iз них виходять ростини. І знов бачимо довгий ряд ступенiв, нiби сходiв; на кождiм вищiм ступенi в тiлi такого сотворiння подiл працi бiльший, праця виконуеться докладнiше, членiв i суставiв бiльше, вони рiзнороднiшi та лiпше припасованi до своеi роботи.

Покладiть лише обiк себе на однiй дошцi кiльканадцять ростин: такий зелений водорiст, що виглядае як один волос, такого гриба, що його називають пiстряком, земним серцем або труфлею i який виглядае мов бараболя, а далi правдивого гриба, у якiм, окрiм кореня, розпiзнаете шапку, зложену з верхньоi шкiрки, бiлого м’яса пiд нею i рурковатоi верстви внизу; положiть далi грубошкiрого лопуха, стебло трави, корч папоротi, а нарештi жолудь i молодого дубчака, яблуко i цвiтучу яблуневу галузку, цвiт рожi та фiалки. Побачите самi, яка величезна рiзниця в будовi тих ростин, як у одних усi сустави простi та нечисленнi, нема нi цвiту, нi овочiв, нi рiзнородних барв анi запаху, а як iншi розвивають у собi чимраз бiльше суставiв, чимраз кращi прикмети.

Коли тi ростини лежать перед нами на однiй дошцi, то можна би думати, що вся та рiзнороднiсть виросла разом рiвночасно, так як виростае тепер щовесни. Але дослiди над iсторiею природи показали, що не так воно було, що ся теперiшня рiзнороднiсть – то здобуток довгого розвою, який тривав мiльйони лiт; що зразу на землi були справдi лише найпростiшi, зовсiм безбарвнi ростини, що вони звiльна розвивалися, набирали чимраз бiльше членiв та суставiв, пристосовувалися до рiзнородних обставин та рiзнородноi поживи, набирали барви, смаку та запаху, вандрували з моря на сушу, iз краю до краю – одним словом, що й тут маемо розвiй та поступ, дуже подiбний до того, який ми бачили мiж людьми.

Ще виразнiше можна се бачити на звiрах. Досить порiвняти такого червака (глисту), рибу, хруща, паука, мотиля, жабу, миш, лилика з конем, журавлем та мавпою, щоб переконатися, яка тут величезна рiзнороднiсть та який розвiй вiд простих, мов згруба обтесаних форм аж до найбагатших та найскладнiших у мавпи. Досить сказати, що червак жие без очей, без рук, без нiг, без голови, що весь вiн властиво е тiльки один живiт з ротом напередi, а вiдходом iззаду, щоб пiзнати, як дуже упрощене тут звiряче життя. А не забуваймо, що той червак зi своiм тiлом зложений з великого числа м’ясистих обручечок, а кожда така обручечка мае в собi много мiльйонiв живих клiтинок i то уложених не як-будь, а в певнiм сталiм порядку, i ми зрозумiемо, що та проста будова червакового тiла вiдбiгла вже дуже далеко вiд тоi найпростiшоi животини, що складаеться всього-на-всього iз одноi клiтинки. Розумiеться, що й тут ступенi, якi вiддiлюють досконалiше збудованi тiла вiд менше досконалих, – се також слiди розвою звiрячого свiту на протязi многих мiльйонiв лiт.

До половини минулого вiку ученi-природники не вмiли вияснити, яким то способом i для чого iз найпростiших одноклiтинних животин з часом мусила витворитися ота величезна сила та рiзнороднiсть ростин i звiрiв, яку бачимо нинi. Аж 1859 року англiйський учений Дарвiн виступив з думкою, що головною силою, яка перла i досi пре всi животвори до ненастанного розвою, була – боротьба за ествування.

Тi слова «боротьба за ествування» розумiв Дарвiн дуже широко. Вiн доказував тисячами прикладiв, що ростини i звiрi, не знаходячи собi в якiмсь мiсцi досить поживи, або вигибають, окрiм певного числа таких, що вспiли запевнити собi поживу, або переносяться на iнше мiсце, або перемiнюються потроху, припасовуючи себе поневолi до iншого способу життя i до iншоi поживи. Як-то у нас кажуть: голод вовка з лiсу гонить. Сей голод вигонить деяких риб i ракiв на береги, на сушу i загонить деяких звiрiв у воду. Вiн вигонить омелу рости на вершках дерев i змушуе картофлю робити собi цiлi магазини поживи в своiх бульбах, прирослих до кореня. Додаймо до того, що кожда животина мае непереможний налiг не лише вдержувати свое життя, доки можна i якнайлiпше можна, але надто лишати по собi якнайчисленнiше i якнайсильнiше потомство, приспособлено до дальшоi боротьби за ествування. В тiй ненастаннiй боротьбi, що ведеться на землi мiльйони лiт, клiтина пожирае клiтину, ростина ростину, звiр ростину або звiра, вищi роди нижчих, а самi найнижчi раз у раз пожирають всiх iнших. Очевидно, – твердить Дарвiн, – у тiй ненастаннiй боротьбi перемагають тi осiбники i тi роди, що покажуться сяк чи так найсильнiшими. Отже, у одних перемога здобуваеться величезною плодючiстю, у iнших кремезною будовою тiла, у iнших витривалiстю на студiнь, на спеку, на мокроту, на сухiсть, на голод, нарештi, ще у iнших прикметами розуму, хитрiстю та огляднiстю, вiдвагою або боязливiстю. Чоловiк, найвище зорганiзований з усiх, зробився паном усiх животворiв власне завдяки величезному розвоевi своiх духових здiбностей.

Дарвiнова наука, з якоi тут подано найзагальнiший нарис, мала величезний вплив на людське розумiння живого свiту. Хоч вона не витворила поняття розвою i поступу, але подала нам ключ для його зрозумiння. Не диво, що деякi вченi-природники дарвiнiсти (прихильники Дарвiна) пробували тим ключем, здобутим iз вивчення живоi природи, вiдiмкнути також велику загадку людського поступу, вiдповiсти на докучливi питання, вiдки взялася та страшна нерiвнiсть мiж людьми, чи вона потрiбна, чи мусить бути вiчно або чи з неi можливий який вихiд? Їх вiдповiдь – маю тут на гадцi головно великого нiмецького природника Ернста Геккеля – була дуже проста. Чоловiк, щодо свойого тiлесного устрою, такий сам твiр природи, як i всi iншi, i так само пiдлягае законам природи, а особливо великому, всесильному законовi боротьби за ествування. Вся людська iсторiя – се ненастанна боротьба, ведена рiзними способами, а все для едноi цiлi, аби удержати себе i свое потомство. В тiй боротьбi раз у раз гинуть мiльйони людей, в нiй на протягу звiсноi нам iсторii погибли тисячi i мiльйони громад, племен i народiв, лишаючи мiсце iншим, сильнiшим, здiбнiшим, щасливiшим. Власне в тiм, що в тiй боротьбi удержуються сильнiшi, здiбнiшi та тривкiшi, лежить джерело людського поступу. Теперiшнiй стан людей е витвором тоi вiковiчноi боротьби; вiн так само конечний i природний, як конечна i природна сама боротьба. Нерiвнiсть людей мiж собою – се неминучий витвiр боротьби; вона не е нещастям для людей, але власне основою дальшого розвою i дальшого поступу. Навпаки, рiвнiсть, коли б яким чудом далося ii зробити мiж людьми, була би для них найбiльшим нещастям, бо довела би iх до цiлковитоi байдужностi i закостенiлостi. Але сього нема чого боятися, бо сама природа дбае за те, аби мiж людьми не було рiвностi. Дарвiнiсти, як у природi, так i в вiдносинах мiж людьми, завсiгди стоять на тiм, що хто дужчий, то й лiпший; хто перемiг у боротьбi, той i мае право за собою; i що, значить, та невеличка меншiсть людей, що в теперiшнiх часах держить в своiх руках мiльйоновi маетки, мiльйоновi армii, багатства, власть i силу i знання, здобутi працею незлiченних поколiнь, мае право уживати всього того по своiй уподобi, дбаючи про величезну бiльшiсть робучоi та поневоленоi людськостi лише настiльки, щоб i будучi поколiння щасливих панiв i переможцiв мали ким послугуватися та з кого збагачуватися. Природа, говорять дарвiнiсти, не знае жалю анi чутливостi. Вона посвячуе мiльйони осiбникiв на те, аби удержати при життi якусь вищу форму. Милосердiе для слабих, покривджених та поневолених, яке проповiдуеться мiж людьми, – се властиво фальшиве чуття, противне природi i шкiдливе для природного розвою. Свобода боротьби – то повинна бути основа людськоi полiтики. Нехай сильний показуе свою силу, нехай слабий борониться або гине, суспiльнiсть не повинна в те мiшатися, а з того свобiдного змагання витвориться дальший, чимраз кращий поступ.

На жаль, пани дарвiнiсти, виголошуючи такi погляди, занадто добре придивилися життю щупакiв у водi та вовкiв у лiсi, а трохи замало продумали iсторiю людського роду i власне те, що в нiй е вiдмiнне вiд iсторii ростинного i звiрячого розвою. Придивiмося ж, що воно таке i на що не хочуть звертати уваги вченi-дарвiнiсти при осуджуваннi iсторii людського поступу.

В царствi звiрiв i ростин бачимо двоякий розвiй, що проявляе себе досить неоднаково. Деякi животвори живуть одинцем, а iншi купами, бiльше або менше здруженими громадами. Ми згадували вже про тi малесенькi животвори, зложенi з одноi клiтини, рiзнi бакцiлi, бактерii, дiатомеi, форамiнiфери та iнфузорii. Можна сказати, що iх майже не торкнувся розвiй: якi були перед мiлiонами лiт, такi е й досi. Властивий поступ починаеться аж там, де – ступае здруження: отже, при животворах многоклiтинних, а далi там, де кiлька, кiлькадесят окремих животворiв збираеться докупи для спiльного життя. Одним iз найсильнiших двигачiв поступу являеться роздiл рiзних полiв, мужеського i женського, а потiм iх спiвдiлання при плодженнi та виводженнi потомства. Сей роздiл бачимо вже в царинi ростин; маемо, примiром, коноплi накопнi (мужеськi) й матiрнi (женськi). Далеко виразнiший i важнiший сей подiл мiж звiрами. Дальший наслiдок сього подiлу – се здруження матiрне з потомством у вищих звiрiв, де мати мусить бiльше або менше довгий час годувати та оберiгати свое потомство. Вже тут безоглядна боротьба за ествування, перевага сильнiшого над слабшим уступае на бiк, бо сильнiший (мати, часом i отець) оберiгае слабшого (дiтей).

Але у iнших звiрiв бачимо ще щось бiльше. Пчоли та мурашки творять цiлi держави, громади, зложенi з многих тисяч осiбникiв, зорганiзованих для дружноi боротьби за ествування. Внутрi такоi органiзацii боротьба майже зовсiм устае; органiзацiя сама в собi живе дружно, рiзницi мiж сильними й слабими пропадають, цiлiсть виступае до боротьби за ествування як еднiсть. Для удержання тоi цiлостi кожда одиниця приносить жертви, прим., кожда пчола тратить своi половi органи i робиться безплодною, кождий трут (самець) робиться безоружним дармоiдом i мусить гинути наглою смертю по доповненнi свого громадського завдання. Значить, з погляду самоi дарвiнiстичноi науки кожда одиниця в пчолячiм царствi поступае зовсiм протиприродно, ослаблюе себе в боротьбi за ествування на те тiльки, аби коштом того загального ослаблення зложити докупи велику i мiцну цiлiсть – пчоляче царство. Як бачимо, боротьба за ествування може мати рiзнi форми: одна форма – се поединкова боротьба, така, яку бачимо у щупака або вовка, а друга форма – се громадська боротьба, яку бачимо у пчiл та мурашок.

Чоловiк хiба на найнижчiм ступенi дикостi задоволявся такою вовчою боротьбою за ествування, та й то ще хто знае, чи так; у деяких мавп ми бачимо вже життя в бiльших або менших громадах, серед яких видно початки певного порядку й дружностi. А цiла iсторiя людського роду – то властиво iсторiя здруження людей, зливання одиниць i дрiбних родин у громади, племена та держави. Первiсна, вовча боротьба за ествування приймае в такiм громадськiм життi зовсiм iншi форми, вироджуе iншi почуття та цiлi, а поперед усього почуття едностi та дружностi людського роду супроти всiеi решти природи. От тим-то думка дарвiнiстiв, що люди повиннi боротися за свое ествування без огляду на людянiсть, по-вовчому, по засадi: хто дужчий, той лiпший, е властиво запереченням поступу в тiй формi, в якiй вiн одиноко можливий мiж людьми, i значила би властиво цофнення чоловiка на становище вовка або дикуна.


IX

Найближчi до погляду Толстого, а потрохи й до погляду дарвiнiстiв е погляди так званих анархiстiв. Почувши се слово, не один, може, налякаеться. Анархiсти в наших часах мають погану славу: вони кидають бомби, мордують коронованi голови i загалом подобають бiльше на божевiльних, нiж на людей, що поважно думають про хиби теперiшнiх порядкiв i про способи, як би iм зарадити. Але не треба думати, що всi анархiсти ходять з бомбами та думають про вбiйства i що все воно так було. До анархiстiв належали й належать деякi славнi вченi, як ось славний французький географ Елiзе Реклю, що написав прегарний опис усеi землi в 33 величезних томах, а також росiйський учений князь Кропоткiн. Пригадаемо, що до анархiстичних поглядiв якийсь час прихилявся й наш славний учений Михайло Драгоманов, i се вже повинно бути для нас заохотою, щоб ми спокiйно i без страху придивилися думкам тих людей. Головним основником анархiстичних поглядiв був французький письменник Петро Прудон, що вмер 50 лiт тому. Слова «анархiзм», «анархiст» походять iз грецьких слiв «архе» – власть, i «ана» – без, отже, разом: наука, яка вчить людей жити без усякоi властi, так, аби всi були рiвнi i один не мав другому до розказу. Анархiсти бачать корiнь усього зла не в подiлi працi, так як Толстой, а в властi, в тiм, що один чоловiк старшуе над другим i може його всилувати зробити те, чого йому не хочеться. Власть робить одних панами, других невiльниками, стягае податки i робить немногих багачами коштом мiльйонiв. Власть робить одних вояками, щоб убивати або держати в погрозi iнших. Вона йде ще далi, втискаеться навiть у нашi душi, при помочi школи й релiгii накидае людям такi погляди, вiрування та звичаi, якi iй догiднi, а усувае, викорiнюе або проклинае iншi, недогiднi для неi. Власть робить чоловiка жорстоким, немилосердним, завзятим, слiпим на нужду i глухим на плач мiлiонiв. Вона обмежуе свободу i права громад на користь повiтiв, свободу повiтiв на користь краiв, свободу краiв на користь держав, а свободу i права тих держав на користь невеликоi горстки вибранцiв, що чи то з уродження, чи з щасливого припадку дiсталися на верховодив становище.

Який вихiд iз того лиха, про се, по думцi анархiстiв, нема що довго мiркувати. Скасувати власть, усяку власть мiж людьми, i все буде добре. Легко се сказати, але як зробити? Як бачимо на прикладi наших часiв, деякi тiснi голови доходять iз сеi думки до простого висновку: власть лежить у руках пануючих; не стане пануючих, то не стане й властi. Але така думка – цiлковита дурниця i полягае на повнiм незрозумiннi того, що таке власть. Бо коли придивитися ближче, то власть одного чоловiка над другим, се той сам подiл працi, в якому ми бачили ядро всього поступу, тiльки бачений iз другого боку. В кождiм господарствi, де працюе разом кiлькоро людей, кождий робiтник робить свою роботу, але мусить бути хтось один, хто дбае про цiлiсть господарства, веде рахунки, визначуе працю поодиноким робiтникам. Той один може бути притiм i сам робiтником, працювати разом з ними: маленький подiл працi в господарствi, то й власть його маленька. Чим бiльше господарство, чим бiльший подiл працi, тим бiльша мусить бути власть того, хто дбае про цiлiсть i про порядок у нiй. А громада, повiт, край, держава – се великi, iнодi величезнi господарства, що обертають тисячами мiлiонiв грошей, де ухиблення одного чоловiка може принести необчисленi шкоди цiлостi i для того й власть виконуюча мусить бути велика, дрiбнiшi частi мусять пiдлягати бiльшим. Се дiеться не силою, не примусом, се в значнiй частi виросло з довгого, тисячолiтнього розвою; так, як величезний дуб, що своiм тягарем давить землю, а своею тiнню приглушуе дрiбнi ростинки коло свойого корiння, не чинить сього зi злоi волi, але силою свойого росту i розвою.

Розумiеться, думка тих анархiстiв, якi мiркують, що, усунувши одного-другого короля чи царя, тим самим знищать власть i доведуть до поправи людськоi долi, так само глупа та дитиняча, як коли би хто, порiзавши або спаливши мiй портрет, гадав, що зарiзав або спалив мене самого. Власть у державi – то не е особа ii пануючого – чи то буде цiсар, чи король, чи президент, – навпаки, той пануючий, се лише, так сказати, портрет, символ властi, а властиво того подiлу працi, того стану освiти та господарського розвою, який пануе у цiлiй державi. Нiякими бомбами, штилетами та револьверами не змiниш цiлого суспiльного будинку; отже, всi кровавi дiла анархiстiв, навiть лишаючи на боцi iх жорстокiсть i нелюдянiсть, тим ще злi, що зовсiм безпожиточнi i не осягають нiякоi цiлi. То значить, не осягають доброi цiлi, про яку, може, думае дехто з тих убiйникiв: зате часто вони роблять велике зло цiлiй суспiльностi, збiльшуючи утиск та кривди, бо ж пошкодити людям усяка власть може далеко легше, нiж помогти.

Але, як сказано, не всi анархiсти зупиняються на тiй дитинячiй та головницькiй думцi про нищення властi при помочi динамiту або револьверiв. Тi вченi люди, що бачать корiнь зла у властi, особливо, розумiеться, в тiй величезнiй властi, яку дають у руки поодиноких людей великi держави, зiбранi докупи мiлiарди грошей, мiлiони привиклих до послуху урядникiв та узброених воякiв, – тi вченi силкуються вказати способи, як можуть люди позбутися того зла.

Розумiеться, найпростiша рiч була би сказати: коли великi держави шкiдливi, то скасувати iх. Але таке легше сказати, нiж зробити. При тiм же тi анархiсти занадто розумнi люди, щоб не бачили, що великi держави обiк деякоi шкоди й недогоди приносять величезнi користi i являються не лише конечним наслiдком, але й сильним двигачем людського поступу. І ось вони обмiрковують способи, як би можна заховати для людей усi користi великих держав, а усунути iх шкiдливi боки. Вони виходять вiд ось якого мiркування.

Кожна людська особа сама для себе цiлий свiт, кожда в своiх очах мае право жити як iй хочеться, розвиватися як може i все, що обмежуе, стiснюе ii, – шкiдливе. Але чоловiк – громадський звiр, вiн живе на свiтi не сам, а в родинi, в громадi; для родини, для громади вiн мусить вiддавати частину своеi свободи i свойого особистого права. Треба лише, щоб вiн вiддавав якнайменшу частину. Отже, чим менше тих людей, для яких вiн мусить стiснювати себе, тим лiпше. Чим бiльше начальства над чоловiком, тим менше вiн свобiдний, хоч би жив i в найрадикальнiшiй республiцi; чим менше начальства, тим бiльше свободи. Коли чоловiка присяде велика родина, то вiн тодi стаеться ii невiльником; а що ж казати, коли над ним i його родиною старшуе громада i власть громадська, над громадою повiт, над повiтом край, над краем держава! Коли вже мусить хтось старшувати над чоловiком i його родиною, то най тоi старшини буде найменше i най вона буде найближча, i то в усьому рiвна йому, не вiчна, а тимчасова, вибирана на якийсь час i одвiчальна перед ним. Таким способом одиноким i найвищим огнищем властi, по думцi анархiстiв, повинна бути, в якiй усi члени мали би рiвнi права i завiдували би своiми справами через виборну старшину. Автономiя громади – то головна основа лiпшого ладу i щасливiшого життя людей. Кожда громада живе собi сама для себе i дбае сама за себе i за всiх своiх членiв. Оскiльки вона стикаеться з iншими громадами, мае з ними спiльнi iнтереси або якiсь незгоди, остiльки входить з ними в умови або в згоду, як рiвний з рiвним, добровiльно i без примусу, лише з огляду на спiльну користь або спiльну небезпеку. Так само в’яжуться в бiльших справах цiлi повiти з повiтами, краi з краями – i так повстае, знизу вгору, велика держава, яка держиться купи не силою примусу, вiйська, платних урядникiв, але силою спiльних iнтересiв громад, повiтiв, краiв, силою так званого.

Отсей анархiстичний iдеал лежав, мiж iншим, у основi програмових нарисiв Драгоманова, розвинених ним у «Переднiм словi до “Громади”» i в брошурi «Вiльна спiлка». Нема що й казати, що якби всi люди були високоосвiченими, добросердними, здоровими на дусi й на тiлi, то такий устрiй мiг би бути для них добрий. Вiн, певно, й лишиться iдеалом людського громадського устрою на пiзнi вiки i, як усякий iдеал, нiколи не буде вповнi осягнений. Та тепер, коли маемо дiло з людьми темними, здеморалiзованими i в величезнiм розмiрi хорими тiлом i духом (найбiльша часть тих хорих навiть не знае про свою хоробу i вдае з себе здоровiсiньких, а iнодi такi хорi робляться проводирями народу, високими урядниками та органами властi), – такий устрiй попросту неможливий, не простояв би анi одноi днини, i якби яким чудом заведено його, скiнчився б величезною замiшаниною i загальним безладдям.

Що федералiстичний устрiй сам собою не мусить вести до добра, а навпаки, може вести до великого лиха, маемо добрий приклад на старiй Польщi. І там головною основою державного устрою була так звана шляхетська вiльнiсть та рiвнiсть, i там кождий шляхтич у своiх добрах був найстаршим паном i не признавав над собою майже нiякоi властi, i там повiти в’язалися вiд часу до часу в конфедерацii для осягнення своiх цiлей, i там ухвала державних законiв, податкiв та вiйська залежала вiд доброi волi репрезентантiв краю, i кожда ухвала могла бути спинена голосом одного репрезентанта. А проте сей устрiй допровадив не лише до повного поневолення селян, але також до упадку мiст, до повного безправства мiж самою шляхтою i нарештi до того, що Польщу, без скарбу, без вiйська, безвладну, розiрвали мiж себе сусiднi держави. Конституцiя 3 мая, навiть якби була введена в життя, не була би багато помогла, бо не змiнювала анархiстичних основ державного устрою.


X

Зовсiм з iншого погляду виходять тi напрями, що приймають дотеперiшнiй подiл працi як рiч конечну i хосенну, але хочуть лише усунути його шкiдливi наслiдки. Маемо тут на думцi рiзнi школи так званих комунiстiв.

Комунiсти, так названi вiд латинського слова communis, що значить спiльний, стоять на тiм, що все зло в людськiй суспiльностi походить не вiд подiлу працi, а вiд подiлу власностi. В предавнiх часах, коли дикун, де що зловив чи вбив, те й з’iв, що зробив, те й мав, коли сам собi приготовлював не лише страву, а й одежу й хату, а чого сам не зужив за життя, те велiв собi по смертi класти до гробу, тодi можна було говорити про повну власнiсть. Власнiсть якогось чоловiка була вповнi витвором його працi, то й не диво, що вiн мав до неi повне право. Але в наших часах се зовсiм не так. Анi один чоловiк не жие виключно своею власною працею. На його виживлення, одежу, помешкання, виховання та заробкування складаеться праця соток i тисячiв рiзних людей, ба навiть соток i тисячiв давнiших поколiнь. Ми сiемо нинi хлiб на полях, управлених перед тисячами лiт, живемо в домах, побудованих нашими батьками, дiдами й прадiдами, iздимо по дорогах та мостах, збудованих старинними римлянами або новочасними нiмцями, бельгiйцями та iталiянами, одягаемося в сорочки з американськоi бавовни, пряденоi в Англii, тканоi в Шлеську, або в матерii, вироблюванi в Францii, косимо стирийськими косами, краемо англiйськими ножами, оремо нiмецькими плугами, нашi жiнки й дiвчата носять на шиях французькi коралi або венецiанськi склянi перли i т. п. І навпаки, наш хлiб iдять нiмцi, наше м’ясо – вiденцi та берлiнцi, нашi покладки – парижани та лондонцi, нашi яблука йдуть до Будапешта та до Вроцлава. Що тут власнiсть i чия вона? Все перемiшане, все не е виключно нiчие, все спiльне, бо виплило зi спiльноi мiжнародноi працi.

Та то ще не досить. Найважнiша рiч ось у чiм. Кождий робучий чоловiк у наших часах робить далеко бiльше, нiж сам спотребовуе. Робить, так сказати, для спiльноi скарбiвнi. Робiтники, що напалили цегли та вапна i вимурували великий дiм, зробили таку рiч, що перестоiть iх i iх синiв i внукiв i не стратить певноi вартостi ще й за сто лiт. Кожда фабрика виробляе товарiв далеко бiльше, нiж могли би спотребувати ii властителi i робiтники за цiле свое життя. На добре управленiм полi, занятiм одною громадою, звичайно родиться стiльки хлiба i всякого iншого плоду, що вся та громада могла би тим цiлий рiк жити дуже добре i ще би дещо лишилося про запас. Власне в тiй надвишцi плодiв людськоi працi понад людську потребу й лежить, по думцi комунiстiв, основа людського поступу. Людськiсть у загальнiй сумi робиться багатшою i мае через те змогу чимраз бiльше сил увiльнювати вiд низькоi щоденноi працi на здобування хлiба, а повертати iх на плекання науки, на полiтичнi, громадськi й iншi дiла. Все те було би добре, якби в людськiй суспiльностi не було дечого iншого, по думцi комунiстiв, зовсiм поганого. Се iнше – то приватна власнiсть. Праця в нашiй суспiльностi, – кажуть комунiсти, – вже тепер у значнiй частi спiльна. А плоди тоi працi не спiльнi. Кождий чоловiк робить бiльше над свою потребу, але не кождий забирае всю ту надвишку своеi працi на свою власнiсть, – навпаки, мiлiони й мiлiони дiстають iз плодiв своеi працi навiть менше, нiж би iм потрiбно для сяк-так зносного людського життя. Надвишку iх працi забирають собi iншi, якi й збагачуються iх працею. Коли вся суспiльнiсть, – говорять комунiсти, – працюе спiльно або майже спiльно над витворюванням усяких достаткiв понад свою безпосередню потребу, то повинна вона вся з тих плодiв своеi працi не лише жити в достатку, але надто чимраз бiльше багатiти, бо та надвишка виробленого ii працею повинна бути ii спiльним добром. Власне з того йде все зло мiж людьми, що те, що повинно бути спiльним добром усiх членiв суспiльностi, загарбують у своi руки поодинокi люди. Ми працюемо, – кажуть комунiсти, – як новочаснi освiченi люди, але роздiлюемо те запрацьоване добро, як вовки або як дикуни: хто бiльше урвав, а iнших вiдiгнав або роздер, той лiпший. Мiж способом вироблювання достаткiв (продукцii) i способом роздiлювання тих достаткiв мiж поодинокi верстви суспiльностi (дистрибуцii) пануе велика незгiднiсть. І не буде добра мiж людьми, поки та нерiвнiсть не буде усунена. А усунути ii можна лиш одним способом, а то таким, аби спiльнiй працi вiдповiдало спiльне вживання випрацьованого добра. Приватна власнiсть, що тепер е терном у нозi дальшого поступу, а также джерелом нерiвностi i несправедливостi мiж людьми, повинна бути скасована. Спiльна праця i спiльна власнiсть – се повиннi бути основи, на яких мае бути побудований новий суспiльний лад.

Комунiстичнi думки не були нiчим новим у XIX вiцi, iх висловлювано не раз i то вiд дуже давнiх часiв. Ще в старину, на 400 лiт перед Христом, iх виголошував грецький мудрець Платон. Слiди комунiзму бачимо i в нашiм Святiм Письмi Нового Завiту, а власне в iсторii найпершоi християнськоi громади в Єрусалимi швидко по Христовiй смертi. В XVII вiцi дуже докладнi малюнки комунiстичного строю понаписували англiйський учений та полiтик Тома Морус та iталiйський монах Тома Кампанелла, в XVIII вiцi комунiстичнi погляди голосили французи Кабе, Мореллi, Маблi, Руссо, Бабеф, у XIX в. французи Фур’е, Сен-Сiмон та його ученики Базар i Анфантен, далi вчений iсторик Ауi Блан, англiчанин Роберт Оуен i багато iнших.

Мiж комунiстами було багато талановитих письменникiв, якi вмiли блискучими фарбами змалювати користi та принади того нового устрою. Деякi, як Оуен, робили проби засновування на пiдставi комунiстичних поглядiв фабрик, фiльваркiв та свобiдних колонiй; деякi з тих закладiв поупадали, iншi, особливо заснованi в Америцi або в вiльнiй Швейцарii, держаться й досi, але на загальний розвiй цiлоi суспiльностi не мали й не мають впливу.

Спiльнiсть! Добре то казати: спiльнiсть i розмальовувати на рожево те, що вже святий Павло вимовляв словами: «Се коль добро i коль красно, о еже жити братьма вкупi». Але самою красою й самим моральним добром людина не проживе, тим бiльше що й красу та добро кождий розумiе по-свойому, а що для одного красне й добре, може бути менше красне i менше добре для другого. Не досить сказати: спiльна власнiсть. Але хотiвши цiлу суспiльнiсть побудувати на тiй думцi або виховати в почуттi конечностi тоi думки, треба докладно розмiркувати, яка мае бути та спiльнiсть, як можна ii побудувати, чи мае вона якi вiдмiни, якi границi i якi?

І в людськiй працi, i в людськiм уживаннi е певнi межi, де кiнчиться спiльнiсть i починаеться те, що каже «я сам»! Що я з’iм, того вже не з’iсть нiхто iнший, i навпаки: з’iсть хтось iнший, то вже не з’iм я. Так само й з iншими предметами безпосереднього людського вжитку, з одежею, помешканням, забавами i т. п. Значить, так далеко, до предметiв безпосереднього людського вжитку комунiзм не може сягати. Так само тяжко допустити його i в обсягу звичайного домашнього господарства.

Вiдпочинок по працi конечний, i кождий чоловiк бажае мати собi для вiдпочинку свiй власний кутик, де би мiг бути собi зовсiм свобiдним i не стiсненим навiть своiми найближчими приятелями й громадянами. Заведення спiльностi, i то примусовоi спiльностi, помешкання могло би бути такою каторгою, таким нещастям для многих людей, що комунiсти по кiлькох невдалих пробах (одну таку пробу робили в Парижi коло р. 1840 ученики Сен-Сiмона Базар i Анфантен) покинули сю думку.

Так само прийшлось обмежити комунiстичнi думки i з другого кiнця. Певна рiч, у нашiй суспiльнiй працi багато спiльного, багато такого, де один користуеться здобутками працi другого або многих iнших. Але чи все тут спiльне? Очевидно, що нi. Спiльна хiба основа, а кождий робить на тiй основi по-свойому. Що з того, що моi дiди й прадiди сотками лiт управляли й орали оте поле i воно, таке як я маю його пiд руками, е властиво здобутком iх працi? Але нехай я один рiк не приложу до нього своеi питомоi працi i свого кошту (зерна, навозу або хоч би пильнування), чи буду мати з нього який пожиток? Нi. Що з того, що отсю машину зробив англiчанин i передав менi взамiн за здобутки моеi працi? А нехай я до неi не приложу ще своеi працi, кошту, вмiлостi, чи вона сама принесе менi яку користь? Нi. Отже, до всього спiльного, суспiльного чоловiк мусить iще доложити щось свойого, власного, окремого i аж тодi може мати з того якийсь пожиток.

Але бо на тiм не досить. Є такi роди працi, де те власне та окреме у кождого чоловiка однакове або майже однакове. Ходити за плугом, тягти косою, стояти при машинi – се, хоч, певно, не легка рiч, але знов не така надзвичайна мудрiсть; се, як кажуть, хто-будь потрафить. Але е такi роди працi, що вимагають окремого приготування, довголiтньоi науки (примiром, учительство), а iнодi й науки, i вправи, i пильностi для них замало, коли нема вродженого таланту. Такi роди працi переважають на полi науки, штуки, навiть у технiцi винахiдники найчастiше мають вроджений талант, якого не мають мiльйони iнших людей. Така праця, хоч вона дае невичерпанi скарби цiлiй людськостi i не раз збагачуе цiлi краi й народи, не дасться упорядкувати комунiстично, бо тут працi, думок, здiбностi одиницi людськоi не заступить нiяка iнша одиниця.

Та швидко виявилася ще одна, може, найбiльша перешкода для осущення комунiстичних думок. Коли б навiть було можливо завести таку спiльнiсть мiж людьми, про яку думали комунiсти, то все-таки ся спiльнiсть мусила би мати певнi границi. Вiд бiди можна би допустити можливiсть тiсноi спiльностi мiж людьми одноi народностi, одноi мови, одноi вiри, одного ступеня цивiлiзацii, хоч i тут спiльнiсть високоосвiчених городян з низькоосвiченими, iнодi напiвдикими селянами являеться дуже сумнiвною. Але як уявити собi потiм вiдносини мiж рiзними народами та ступенями цивiлiзацii? Чи й мiж ними буде спiльнiсть, чи нi? А коли не буде, то чи не почнеться мiж комунiстичними суспiльностями та сама боротьба та тяганина, що йде тепер без комунiзму? Або коли одна суспiльнiсть прийме комунiзм, а ii сусiди нi? І як заводити комунiзм: у однiй громадi насамперед чи починати вiд повiтiв, краiв, чи ждати, аж його прийме вiдразу цiла держава? Як бачимо, при самiй думцi про практичне переведення i можливi наслiдки комунiстичних думок (проб переведення iх на ширший розмiр у новiших часах так i не роблено зовсiм) показувалося стiльки сумнiвiв i трудностей, що бiльшого числа прихильникiв сi думки не могли собi здобути. Але вони були плодючим зерном, iз якого виросли пiзнiшi паростi – рiзнi напрями.

Спiльнiсть працi i спiльнiсть уживання – се, по думцi комунiстiв, одинокий лiк на всi рани теперiшнього громадського життя, головна основа дальшого поступу.

Добре, – кажуть соцiалiсти, – але сю спiльнiсть не всюди можна перевести. Люди з природи не всi однаковi i нiколи не будуть однаковi. Повна спiльнiсть на землi неможлива i була би навiть шкiдлива. Треба завести спiльнiсть лише там, де вона справдi потрiбна. Не в тiм бiда, що не всi люди обiдають при однiм столi, не всi носять одежi з одного сукна i не всi живуть у спiльних казематах. Бiда в тiм, що однi багато i тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а iншi користуються плодами iх працi. Бiда в тiм, що однi люди мають у своiх руках, у своiй власностi знаряди працi – фабрики, машини i все потрiбне для вдержання чоловiка, а другi не мають нiчого, крiм своiх робучих рук, i мусять тамтим маючим за свое вдержання вiддавати свою працю. А що та людська праця – се джерело всякого багатства i витворюе того багатства далеко бiльше, нiж виносить плата робiтника, то вiдси виходить таке, що маючi люди з працi робiтникiв робляться все багатшими та багатшими, а робiтники, хоч би й як пильно та багато робили, все лишаються бiдними, все дiстають лиш тiлько, аби могли вижити. Скасуймо той роздiл мiж маючими i робiтниками, ту стiну, що дiлить робучого чоловiка вiд знарядiв працi, зробiмо тi знаряди працi, фабрики, машини, копальнi спiльною власнiстю тих, що в них працюють, то й усунемо головну болячку теперiшнього ладу, запевнимо всiм людям достаток i рiвномiрний поступ.

Отсе в головнiй основi були думки, якi дуже розумно i ясно виложив у своiх працях великий соцiалiст Карл Маркс. Вiн старався показати, як теперiшня нерiвнiсть маеткова мiж людьми плине головно з визискування працi робiтникiв через фабрикантiв; як у тiм визиску лежить джерело всiх громадських нещасть та хороб, усеi нужди, зопсуття, темноти та кривди. Вiн силкувався нарештi доказати, що розвiй теперiшнього порядку, чи би ми сього хотiли, чи нi, йде конечно до соцiалiзму. Багачi, по його думцi, не тiльки висисають соки з робучого люду, але також помалу пожирають однi одних, бiльшi пожирають менших, так, як звiрi в лiсi. Мануфактура пожирае дрiбного ремiсника й мануфактуру, великий фабрикант пожирае i вбивае (розумiеться, грошево, маетково та торгово) менших фабрикантiв у своiй околицi, так само як великий купець дрiбних купцiв. Із сього виходить, що число тих великих фабрикантiв, купцiв, капiталiстiв та багачiв мусить помалу робитися чимраз меншим; рiвночасно число бiдних, голих, обдертих людей, пролетарiiв стае чимраз бiльше. На однiм кiнцi чимраз бiльшi маетки, згромадженi в немногих руках; на другiм кiнцi чимраз менша горстка багачiв. Якийсь час вони будуть панувати, поки маси робучого народу будуть темнi та покiрнi. Але коли в тих масах зародиться почуття своеi кривди, своеi класовоi едностi i своеi сили, тодi виб’е остатня година капiталiстiв. Тi, що досi iнших позбавляли власностi, будуть тепер самi позбавленi власностi: величезнi багатства, здобутi працею мiлiонiв бiдних робiтникiв, стануться збiрною власнiстю мiлiонiв, спiльним добром усього робучого люду.

Маркс у своiх писаннях не вдавався в малювання того, як саме мае виглядати той будущий громадський устрiй, у якому буде спiльна праця без визиску i спiльне вживання плодiв працi без нiчиеi кривди. Ширше розвивали сi думки Марксовi товаришi й приятелi Лассаль i Енгельс. Особливо сей остатнiй розвинув погляд про те, що освiдомленi i зорганiзованi робiтники повиннi при помочi загального голосування здобути перевагу в державних радах i ухвалювати там закони, якi б теперiшню державу, основану на пануваннi одних i неволi других, на визиску i дармоiдствi, помалу або й вiдразу перемiнили на народну державу, в якiй би через своiх вибранцiв панував увесь народ, в якiй би не було нi визиску, нi кривди, нi бiдностi, нi темноти.

Наслiдком сих наук Маркса, Енгельса й Лассаля почали нiмецькi робiтники органiзуватися в велику партiю, що мала метою здобути якнайшвидше перевагу в парламентi i перемiнити одною ухвалою весь громадський порядок. Ся партiя назвала себе соцiально-демократичною. Стоячи на основi Марксових соцiалiстичних поглядiв, ся партiя надiялася порушити весь народ i здобути для нього панування. Хоч називала себе революцiйною, але розумiла революцiю зовсiм не так, як ii розумiли, прим., анархiсти. Ся партiя бажала захопити в своi руки державну власть не на те, аби знищити ii i дати всiм громадянам якнайповнiшу i найширшу свободу. Навпаки, по думцi соцiал-демократiв, держава – розумiеться, будуща, народна держава – мала статися всевладною панею над життям усiх громадян. Держава опiкуеться чоловiком вiд колиски до гробовоi дошки. Вона виховуе його на такого громадянина, якого iй потрiбно, запевнюе йому заробiток i удержання, вiдповiдне до його працi й заслуги. Вона, знаючи потреби всiх своiх громадян, регулюе, кiлько й чого треба робити в фабриках, кiлько вся суспiльнiсть потребуе хлiба й живностi, кiлько кождий чоловiк мае працювати, а кiлько спочивати, а кiнець кiнцiв може дiйти й до того, кiлько в нiй людей мае родитися, аби цiлiсть не була обтяжена, дбаючи про надмiрне число дiтей, i аби живi мали чим вигодуватися. Отся вiра в необмежену силу держави в будущiм устрою – то головна прикмета соцiальноi демократii. По ii думцi, кождий чоловiк у будущiм устрою вiд уродження до смертi буде державним урядником та пенсiонiстом: держава дасть йому наперед вiдповiдне пiдготування; потiм буде визначувати йому роботу i плату, давати заохоту та вiдзнаку, а на старiсть або в разi слабостi ласкавий хлiб.

Нема що й казати, е дещо привабного в такiм поглядi, особливо для тих бiдних людей нинiшнього часу, що не знають сьогоднi, де дiтися i що в рот вложити завтра; для тих мiлiонiв беззахисних дiтей, що виростають або зовсiм без опiки родичiв, або терплять не раз муки i знущання вiд злих, темних, п’яних або хорих родичiв та опiкунiв. Життя в Енгельсовiй народнiй державi було би правильне, рiвне, як добре заведений годинник. Але е й у тiм поглядi деякi гачки, що будять поважнi сумнiви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусiла би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признае ii шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б ii сторожi? Хто держав би в руках кермо тоi держави? Сього соцiал-демократи не говорять виразно, та в усякiм разi тi люди мали би в своiх руках таку величезну власть над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти. І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернула би вiкном: не було би визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над мiлiонами членiв народноi держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би тi керманичi захопити ii назавсiгди! І як легко при такiм порядку пiдтяти серед людностi корiнь усякого поступу й розвою i, довiвши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тiм ступенi на довгi вiки, придушуючи всякi такi сили в суспiльностi, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що е, i шукають чогось нового. Нi, соцiал-демократична «народна держава», коли б навiть було можливим збудувати ii, не витворила би раю на землi, а була би в найлiпшiм разi великою завадою для дiйсного поступу. З iншого боку поглянув на рiч американець Генрi Джордж. Маркс звернув головну свою увагу на фабрики й промисел, а села й рiльництво полишив якось на боцi. Вiн жив довгi лiта в Англii i придивлявся англiйським вiдносинам, а в Англii нема сел анi властивого селянства, там земля здавна перейшла на власнiсть дiдичiв (лендлордiв), iз селян пороблено або вiльних робiтникiв, або так званих фермерiв, тобто орендаторiв, що орендують у панiв бiльшi або меншi фiльварочки чи ферми. При тiм головну часть хлiба й живностi для себе Англiя спроваджуе з iнших краiв, так що селянство та хлiборобство не займае там у громадськiм життi майже нiякого мiсця. Зовсiм не те в Америцi, де на безмежних родючих просторах повстають рiк у рiк тисячi нових колонiй, де продукцiя хлiба й живностi розвинулася на величезний розмiр i де питання про землю та хлiборобство стоiть мало що не на першiм мiсцi громадськоi полiтики. Отже, американець Джордж у своiй голоснiй книжцi «Поступ i бiднiсть» пробував доказати, що не приватна власнiсть фабрик, але приватна власнiсть землi – се головна причина теперiшнього громадського лиха. Земля – се головна основа добробуту й поступу не лише теперiшнiх, але й будущих поколiнь i для того не повинна бути власнiстю одиницi, яка би могла ii псувати, рабувати та висисати. Суспiльнiсть, свiдома свойого iнтересу, повинна мати сама в руках свою землю, давати ii своiм членам на вжиток, але не на власнiсть, а надвишку доходiв iз неi брати на свою користь, а не лишати в руках багачiв та неробiв. Яким способом се зробити: чи викуповуючи землю з рук ii дотеперiшнiх властителiв, чи позбавляючи iх вiдразу державним законом права власностi на землю, чи нарештi переймаючи землю на власнiсть загалу зараз по смертi кождого дотеперiшнього властителя, про се Джордж не потребував довго розписуватися, бо се залежало би вiд поодинокого краю i вiд того, як би там уложилися обставини.

Думки Генрi Джорджа дуже сподобалися многим людям не лише в Америцi, але також у Англii i в Нiмеччинi. Потворилися спiлки й товариства, що мають метою ширити тi думки словом i письмом серед широких мас убогоi людностi i також серед грошовитих багачiв, надiючися позискати iх для справи нацiоналiзацii землi, тобто набуття землi для цiлого народу. Поки що тi товариства зробили для своеi властивоi мети не багато, але думки Джорджа мали значний вплив з iншого боку. Треба сказати, що батьки нiмецькоi соцiальноi демократii Маркс i Енгельс iще в 1848 р. виступили з окликом: «Пролетарi всiх краiв, еднайтеся!» Вони виказували, що нужда фабричних робiтникiв скрiзь по всiм свiтi однакова, значить, i iнтереси iх однаковi. Пролетарii-робiтники не мають причини ворогувати анi воювати мiж собою. Уся ворожнеча мiж народами й державами йде не вiд бiдних, а вiд багачiв, купцiв, фабрикантiв та урядникiв, або, як вони називали, – буржуазii (вiд французького слова bourge – замок, мiсто, значить мiщанство, розумiеться, маюче). Розвиваючи далi тi думки, вони й iх ученики доходили до того, що все те, що роз’еднуе народи або роз’еднувало давнiше, отже, церковнi та релiгiйнi справи, полiтика, нацiональнiсть, – усе те дiло пануючих верств. Верстви робучi, поневоленi, покривдженi нiколи не мали анi церковних, анi полiтичних, анi нацiональних iнтересiв, але все мали й досi мають один-однiсiнький i по всiм свiтi однаковий iнтерес – скинути з себе вiковiчне ярмо неволi та визиску. Чим бiльше тi верстви приходять до розуму, тим бiльше розумiють, що iх дурено, вказуючи iм якiсь релiгiйнi, полiтичнi чи нацiональнi iдеали i велячи в iм’я тих iдеалiв поборювати людей iншоi вiри, iншоi держави, iншоi нацiональностi. Та й тi, що вели iх на сю боротьбу, дуже часто дурили себе самих; властиво, цiла iсторiя людського розвою – се iсторiя боротьби поодиноких верств мiж собою, а ще точнiше, боротьби кривджених, визискуваних та неволених робiтникiв з кривдниками та визискувачами. Коли визискуванi робiтники дiйдуть до повноi свiдомостi своiх iнтересiв i своеi сили, то поеднаються всi разом на всiм свiтi, скинуть iз себе ярмо i заведуть соцiалiстичний лад на свiтi. Значить, нiмецький соцiал-демократизм був i е межинародний або, говорячи латинським словом, – iнтернацiональний.

Джордж натомiсть висунув на перше мiсце iнтереси поодинокоi нацii як найбiльшоi одиницi, яку чоловiк може обняти своею практичною працею. І ся Джорджева думка пустила широке корiння. В Америцi й Англii залунали оклики: земля для народу, але з додатком: англiйська земля для англiйського народу! Америка для американцiв. В Америцi перший голосно пiднiс такий оклик сенатор Монро, а теперiшнiй президент Рузвельт також признаеться до неi. І у нас пiднесено оклик: Русь для Русi, а польська шляхта, що у себе на мiсцi, на Мазурщинi, як може, кривдить та визискуе польського хлопа, в Схiднiй Галичинi дае йому всякi полекшi, продае йому своi грунти, зичить йому грошi з банкiв, аби лише довести до того, щоб надати й Схiднiй Галичинi переважно польський характер i аби таким робом, упадаючи економiчно, змiцнити польський елемент нацiонально.


XII

Отсе ми перейшли всi важнiшi питання, якi насуваються при обмiркуваннi того, що таке поступ. Ми бачили, як чоловiк iз стану майже дикого звiра помалу вибивався чимраз вище. Ми бачили, що се полiпшення його стану йшло не всюди однаково, що в одних мiсцях люди доходили до вищоi освiти, в iнших лишалися в дикiм станi. Ми бачили, що дорога того поступу була не проста анi одностайна; що певнi мiсця, осягнувши досить високий поступ, упадали; що певнi важнi вiдомостi та винаходи, звiснi людям у давнину, потiм забувалися i не раз аж по сотках лiт люди вiднаходили iх наново. Ми бачили далi, що головною движучою силою поступу е подiл працi; ми вказали далi, що той подiл працi вкупi з вродженою всiм людям неоднаковiстю сил, здiбностей i вдачi вироджуе громадську й освiтню нерiвнiсть, а та нерiвнiсть нарештi доходить до величезного противенства мiж крайньою бiднiстю одних та нечуваним багатством iнших, i то бiднiстю мiлiонiв робучих людей i багатством невеликоi жмiньки легкоробiв або й цiлковитих неробiв. Нарештi ми перебрали найважнiшi думки тих, що силкуються знайти вихiд iз того страшного положення.

Чого ж шукають усi тi люди?

На се одна вiдповiдь: шукають дороги до поступу, але не такого як досi, iх не задовольняе сам поступ багатства; вони питають: а в чиiх руках се багатство, хто й на що користуеться ним? Їх не задовольняе сам поступ науки й штуки; вони хочуть, аби наука i штука були власнiстю всiх людей, прояснювали iх розум i звеселяли життя. Як бачимо, обiк зросту багатства, науки й штуки зросло також почуття милосердя, любовi до людей, справедливостi. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловiковi повного щастя. Наскiльки чоловiк може бути щасливим у життi, вiн може се тiльки в спiвжиттi з iншими людьми, в родинi, громадi, нацii. Скрiплення, витончення того почуття любовi до iнших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна пiдвалина всякого поступу; без неi все iнше буде лише мертве тiло без живоi душi в ньому.

Повного особистого щастя, не заколоченого нiякими прикростями, чоловiк не осягне нiколи; та проте вiн весь вiк стараеться та силкуеться поправити свое життя, усувати прикростi, добитися щастя. Мiлiони знаходять одиноке щастя на землi в тiй надii, що правдиве щастя знайдуть по смертi, за гробом. Але iншi мiлiони людей у наших часах говорять, що поки там до загробового щастя, а нам треба доложити сил, i заходiв, i розуму, аби знайти хоч яке-таке щастя тут, на землi.

Так само всi ми знаемо, що й повного громадського щастя, повного, так сказати, раю на землi люди не дiб’ються нiколи. Але се ще не рацiя, щоб ми закладали руки i байдужно дивилися, як мiцний душить слабого, як багач кривдить та висисае бiдного, як одиницi кривдять та руйнують сотки й тисячi людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землi, а ми борiмося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти ii в тiм однiм випадку, але також про те, аби по змозi заткати джерело подiбного лиха й на будуче.

Колись, перед сотками лiт, лiкарi не дуже придивлялися до поодиноких хороб та болячок, але зате ламали собi голови, щоб винайти такий лiк, який би мiг лiчити всi можливi хороби. Вони вже й назву придумали для сього лiку, назвали його з-грецька панацея, нiбито вселiк. Але такого лiку на всi хороби нiхто не винайшов i не винайде нiколи. Позбувшися мрii про той чудовий вселiк, почали лiкарi докладнiше придивлятися поодиноким хоробам, слiдити об’яви, що виступають при ii погiршеннi i при полiпшеннi, i звiльна назбирали величезний запас спостережень та досвiдiв, що тепер називаеться медициною. Кожду слабiсть, кождий об’яв стараються пiзнати якнайдокладнiше, а вiд пiзнання вже недалеко й до вилiчення.

От таке саме й з тими громадськими, суспiльними слабостями, що спадають на людей при поступi наперед. Те, що ми досi роздивили, всi отi ради: повороту до природи, до селянського стану, до бездержавства, заведення повноi спiльностi – все се такi панацеi, яких не зварить i не приготуе нiякий аптекар. Вони бентежать людей, ворушать iх думки i заставляють iх шукати нових дорiг, i в тiм iх велика вартiсть, iх iсторична заслуга. Але певностi, панацеi в них не шукайте. Поступ цiлоi людськостi – се величезна i дуже складна машина. Вона порушуеться силою, на яку складаються тiлеснi й духовi сили всiх людей на свiтi; анi одному чоловiковi, хоч який би вiн був сильний та здiбний, анi однiй якiсь громадi годi запанувати над рухом тоi машини, годi керувати нею. Як у цiлiй природi, так i в розвою людства керму держать два могутнi кондуктори, тотi самi, яких пiзнав вже великий нiмецький поет i вчений Йоганн Гете, а то голод i любов. Голод – се значить матерiальнi i духовi потреби чоловiка, а любов – се те чуття, що здружуе чоловiка з iншими людьми. Людського розуму в числi тих кондукторiв нема i, певно, ще довго не буде.




РАДИКАЛИ І РЕЛІГІЯ


Що таке релiгiя? Релiгiею називаеться не тiльки вiра в якiсь надземнi, вищi iстоти, обдарованi вищою силою, нiж люди; не тiльки вiра в те, що i в людях е часть тоi найвищоi iстоти (душа) i що люди повиннi своiм життям i своiми учинками наближуватися до тоi iстоти. До релiгii належить також чуття, любов до тоi вищоi iстоти i до iнших людей, любов до добра i справедливостi, а вкiнцi також добра воля, постанова жити й самому так, щоб наближувати себе i iнших до тоi вищоi iстоти.

Отсi три складники конечнi для поняття релiгii. Вiра без любовi i без сильноi волi, що показуеться в дiлах, не чинить ще релiгiйного чоловiка. Так само самi вчинки без вiри в вищу справедливiсть i без любовi до тоi справедливостi i до iнших людей чинять чоловiка фарисеем, але ще не правдиво релiгiйним чоловiком.

Ми вважали конечним на початку сеi розвiдки вияснити сю справу, бо нашi книжники i фарисеi вiд самого початку iснування радикальноi партii кричать i репетують, що радикали ширять безбожнiсть i виступають ворожо проти релiгii, а пильно стережуться вияснити народовi, в чiм лежить правдива побожнiсть i що то е релiгiя. Сказавши по правдi, се був iх обов’язок уже вiд тисячi лiт, вiд самого зведення християнства, i коли нинi, по такiм довгiм часi, вони перенятi страхом, що радикалiзм може вiдтягнути народ вiд церкви, то видно, що за ту тисячу лiт вони не дуже мiцно потрафили прив’язати народ до тоi церкви. Адже цiлу тисячу лiт нiхто не баламутив вам народу, не ширив мiж ним нiякого радикалiзму. Противно, вашу науку пiддержувала держава, вас плачено, обдаровувано, гоноровано за те, щоб ви виховували народ в релiгiйнiм дусi, i якi ж е плоди вашоi тисячолiтньоi науки? Чи наш народ, особливо там, де його ще не доторкнувся вплив новiшоi, свiтськоi школи i радикальноi агiтацii, е релiгiйний? Правдиво, по-християнськи релiгiйний? З чистим сумлiнням кажемо, i ви самi, коли не схочете брехати проти правди, мусите признати се, що не е.

Бо погляньмо докладно! В що вiрить наш народ? Скажете: вiн вiрить в Бога. Певна рiч, але не менше певно також, що вiрить i в чорта, i в потопленикiв, i в чари та вiдьми, i в хмарникiв та ворожок, i що та низька, поганська вiра е у нього властивою, практичною вiрою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя. Тим часом вiра в одного Бога е у нього чимсь таким, як свята iкона в хатi: перед нею вiн поклониться, свiчку засвiтить, але зрештою практичного впливу на його життя вона не мае. Обряди i вiрування нашого народу, навiть тi, якi прийняла i освятила Церков, далеко бiльше надиханi поганською вiрою в оживленi сили природи, нiж в единого, всемогущого i всевiдущого Бога. І не говорiть, що Церков силувалася завсiгди викорiнити в народi ту поганську вiру. Було б дуже сумно, якби Церков справдi тисячу лiт працювала в тiм напрямi, а наш народ таки нiчого б не навчився. Велика бiльшiсть духовенства пiддержувала i ширила ту вiру, вона сама говорила i говорить народовi десять раз бiльше про чорта i про всяких злих духiв, як про Бога. Яке християнство насадили, таке й мають.

Коли перша основа релiгiйностi, вiра, поставлена в народнiй душi на хибнiй основi, коли се не е вiра в одного найвищого бога, а в двох, з котрих один, добрий, нiбито й називаеться всемогучим, а проте вiд вiкiв не може собi дати ради з другим, злим, хитрим, зрадливим та спокусливим i мусить вiки вiчистi боротися з ним, – то як може виглядати релiгiйнiсть в душi такого чоловiка? Бог, зайнятий вiйною з чортом, не може у нього бути iдеалом добра i справедливостi i вiн не може в тiм Бозi любити того, що йому в життi найсвятiше i найвище. Супроти ненастанноi вiйни двох надземних i могутнiх противникiв простий ум дiйде хiба до думки: «Бога шануй i чорта не дразни», до думки про дипломатичну нейтральнiсть чоловiка в тiй вiйнi. Не диво, що така вiра лишае його зовсiм холодним, не порушуе його чуття. Чи то буде правдива релiгiйнiсть?

Не знаходячи в своiй вiрi огнища, котре 6 пiднiмало все його чуття, порушувало все його ество, народ не може в нiй знаходити також достатнього проводу для своiх дiл. Правда, вiра в чорта i пекельнi страхiття, вiра в безконечнi кари Божi дае тут певну границю, вiдстрашуе народ до певноi мiри вiд злих дiл. Але таке вiдстрашення то ще не е правдиве релiгiйне виховання, правдиве заохочення чоловiка до доброго. Правдива релiгiйнiсть вимагае чогось зовсiм iншого, i тоi правдивоi релiгiйностi ви, тисячолiтнi вчителi нашого народу, не дали, не впоiли тому народовi.

А тепер погляньмо, скiльки правди е в тiм, що радикали виступають проти вiри i проти релiгii?

Отже, мусимо заявити раз на все, що радикали яко полiтична хлопська партiя не вдаються в релiгiйнi справи, значить, не виступають анi проти релiгii, анi за нею, полишаючи справу релiгiйного виховання тим, котрi до сього з уряду приставленi. Та проте радикали не зрiкаються права вiд часу до часу сказати тим релiгiйним представникам правду в очi, коли вони замiсть виховувати народ в правдивiй релiгiйностi впоюють в нього ненависть, погорду та ворогування до iнших, найближчих братiв за те тiльки, що тi держаться iншоi полiтики, нiж панотчик.

Радикали нiколи не виступають i не виступали анi проти вiри в Бога, анi проти жадноi основи правдивоi релiгiйностi. Противно, до всiх людей щиро релiгiйних, а затим чесних i не фарисеiв, радикали мають глибоке пошанування, тим бiльше що таких людей в наших часах дуже не багато. Так само не виступали i не виступають радикали проти головних установ церковних, проти церковних тайн i обрядiв, а тiльки виступали i виступають i будуть виступати завсiгди проти надуживання тих установ i обрядiв до визискування, обдирання i отуманювання народу.

Ми скажемо одверто i щиро: виховуючи народ в радикальнiм дусi, ведучи його до того, щоби мав своi переконання, щоби смiло i гаряче боронив тих переконань i щоби поступав так, як йому велять його переконання, ми, радикали, робимо те, що повинно було робити духовенство вiд тисячi лiт: ми виховуемо народ в правдиво релiгiйнiм, в правдиво християнськiм дусi, i коли народ iде за нами, терпить за своi радикальнi переконання, то се знак, що вiн глибоко почувае потребу правдивоi релiгiйностi i ненавидить фарисейства.

Але ба, – говорять нашi противники. А отже, в нашiй давнiшiй програмi стояло: ширення рацiоналiзму в справах релiгiйних. Значить, ви рацiоналiсти, ви безбожники!

Помалу, панове, помалу! Не скачiть! Вiд рацiоналiстiв до безбожникiв ще дуже далеко, а найзавзятiший рацiоналiст перед 100 лiтами, Вольтер, таки будував церкву Богу. Ухоплять люди чуже слово, котрого не раз i самi гаразд не розумiють, та й страшать ним людей, так як досi страшили чортом. Що таке рацiоналiзм? Се е змагання – кермуватися розумом, просвiтою. Є в тiм щось злого? А ви ж, нашi противники, хочете, щоби народ у всьому, отже i в справах вiри, кермувався нерозумом, темнотою, забобонами?

Чи, може, ви думаете, що розум i освiта ведуть до упадку вiри, до знищення релiгii? В такiм разi ви найгiршi вороги релiгii, бо вважаете ii нерозлучною з темнотою i нерозумом. Ми, радикали, заявляемо явно i одверто: так, ми рацiоналiсти, ми хочемо у всiх справах, отже i в справах релiгii, поступати розумно, як личить розумним i просвiченим людям. Ми видали вiйну на смерть темнотi i туманенню. Але ми твердо переконанi, що розум i просвiта не суперечнi релiгii i правдивiй релiгiйностi, але противно, мусять бути iх головною основою. Темний, дурний i тупий чоловiк не може бути правдиво релiгiйним. І коли ми випустили точку про рацiоналiзм iз нашоi програми, то се для того, що яко партiя чисто полiтична не потребуемо займатися релiгiйними справами.




ГАЛИЦЬКА МОЛОДЬ





КОМУ ЗА СЕ СОРОМ?



(Вiдкритий лист до редакцii «Правди»)

Дуже здивувала мене i львiвську поступову молодiж руську «Сучасна хронiка» в VI н-рi «Правди», особливо ж той ii уступ, де редакцiя, звертаючись до галицькоi молодежi, радить iй «лишити забавку в космополiтизм та гру в теорii, а взятися до практичноi роботи i перш усього до придбання найбiльшоi суми такоi власноi освiти i знання, щоб здалися i тодi, коли доведеться вийти на широку ниву практичного життя, тямлячи перш усього свого бога – рiдний край, кланяючись перш усього своему боговi – рiднiй землi i народовi – i пам’ятаючи, що перше тра жити, а потiм фiлософувати».

Коли порiвняти сi слова з тим, що редакцiя колись виявляла яко свою програму – програму духового i культурного його розвою в дусi сучасних европейських думок i поступових змагань, то суперечнiсть наведених слiв з сею програмою можу вияснити собi хiба тим, що автор, пишучи тi слова, сам не знав, що пише, i кидав слова на вiтер, щоб що-небудь сказати.

Розберемо докладно закиди i ради, адресованi вельмишановною редакцiею чи ким-небудь з ii спiвробiтникiв до галицько-руськоi молодежi.

Автор закидуе о ii, поперед усього, космополiтизм й радить його покинути. Що таке космополiтизм, i я досi докладно не знаю. Знаю тiльки, що майже кождий з тих, котрi уживають сього слова яко закиду, розумiють пiд ним що iншого. Однi називають космополiтами таких, що вiдрiкаються своеi народностi, а переходять до другоi, другi хрестять тим iменем таких людей, що держаться латинськоi поговорки: Ubi bene, ibi patria[3 - Де добре, там i батькiвщина (лат.).], третi розумiють пiд космополiтизмом змагання до якогось абстракцiйного вискочення з усяких нацiональних рамок. Але найбiльша часть закидiв проти космополiтизму виходить на закиди проти усього «не нашого», проти «чужих» теорiй, «чужоi» науки, «чужоi» освiти. Скажу одверто, що оскiльки першi три закиди вважаю зовсiм недоречними, то останнiй являеться просто низьким i реакцiйним, а на лихо, здаеться, що саме такий закид редакцiя «Правди» схотiла зробити галицько-руськiй молодежi. Се бачимо з того, що зараз немов для доповнення додала «не бавитись в теорii». Признаюсь, такого закиду я нiколи не надiявсь почути вiд чоловiка мислячого i поступового, а тим менше вiд такого, хто хоч скiльки-небудь знае галицько-руську молодiж, ту нещасну, богом забуту молодiж, котра при нашiй нинiшнiй шкiльнiй системi може пройти i проходитись цiлу гiмназiю i цiлий унiверситет, анi разу не почувши iменi Данте, Шекспiра i Дарвiна, котра проходить унiверситет, не чувши нi одноi лекцii фiлософii, психологii, iсторii лiтератур европейських (окрiм нiмецькоi). Закидувати тiй молодежi, що вона бавиться в теорii, – се значить кроваво глумитися над ii змаганням придбати собi бодай поза унiверситетом, приватно, хоч одну-другу окрушину того загальноевропейського знання, без котрого нинi немислимий освiчений чоловiк, i тiй молодежi радить одинокий поступовий орган Русi-Украiни не бавитись в теорii!

І що ж радить iй редакцiя «Правди» замiсть теорiй? «Практичне знання». Що се за практичне знання, придатне в практичному життi, – я зовсiм не можу зрозумiти. Студент фiлософii набирае в унiверситетi практичного знання, яке потрiбне йому для його професii, юрист тож, медик тож, про теолога i не говорити. Якого ж ще практичного знання редакцiя хоче? – Ми досi думали якраз противно, що практичне життя обмежовуе широкi i палкi змагання молодежi, що значить: молодiж, саме поки молода, повинна дбати про те, щоб обгорнути оком i духом якнайбiльше свiту, якнайширший кругозiр, придбати якнайбiльше теоретичного знання, принципiв i iдеалiв, бо пiзнiше, пiд ваготою практичного життя, нiколи буде, а часто прийдеться черпати з того скарбу поглядiв i iдеалiв, придбаних в молодiм вiцi.

Редакцiя «Правди» пiдносить нашiй молодежi приказку: «Перше треба жити, а потiм фiлософувати» – приказку, вiд котроi дуже прикро чути моральну гниль. Вiд себе i вiд многих моiх товаришiв скажу редакцii «Правди», що «життя» ми не уважаемо найвищим добром, що коли б прийшлось його вiддати в оборонi високих принципiв людськостi, в оборонi свободи i добра – народу, ми анi на хвилю не завагуемось се вчинити. Значить, е така фiлософiя, котра стоiть вище життя единицi, i тою фiлософiею живе людськiсть, живуть i пiдносяться народи. А приказка «Перше жити, а потiм фiлософувати» – се золотий мiст для всiх самолюбiв i експлуататорiв народу, котрi тим саме, що «перше треба жити», заслонюють усю ту моральну погань, в котрiй потопають.

Інтересно, що редакцiя радить нашiй молодежi «тямити перш усього свого бога – рiдний край, кланятись перш усього своему боговi – рiднiй землi i народовi». Або се пустi фрази, котрi не значать нiчого, або редакцiя виводить в тих словах справу патрiотизму на дуже слизьку i небезпечну дорогу.

Пiдчеркну поперед усього iнтересне упорядкування понять «рiдний край», «рiдна земля», «народ». Може, се тiльки случайно, що народ, жива, безсмертна Украiна, поставлений тут на третьому мiсцi за поняттями чисто географiчними i геологiчними, але менi здаеться, що таке зiставлення характеризуе чуття автора, його розумiння народностi. Не стiльки йому ходить о живий народ, скiльки саме о народнiсть в географiчному абстракцiйному розумiннi: не стiльки о службу тому народовi i його живим насущним iнтересам, скiльки о «кланяння», «боготворення». Патрiотизм стае якимсь культом релiгiйним, народнiсть стае чимсь недосяжимим, не пiдлягаючим критицi. І справдi, з таким розумiнням патрiотизму дуже добре i логiчно в’яжеться приказка: «Перше жити, а потiм фiлософувати», такий патрiотизм не допускае фiлософування, а «покланятись рiднiй землi i народовi можна i тодi», коли дереться з них шкуру i п’еться iх соки, так як роблять тi тунгуси з ведмедем, котрому моляться i кланяються, заким уб’ють його i спечуть на обiд.

Пiдскажемо рiшучо – не такий наш погляд на патрiотизм i на обов’язки молодежi. Молодiж, поки молода, повинна набиратися всякого знання теоретичного, повинна, як тi пчоли, лiтати по всiх нивах людськоi освiти i культури, збираючи все, що пiднiмае i окрилюе людський ум i ублагороднюе серце, тямлячи тiльки одно, що практичне життя жде ii серед рiдного народу i що все, чим багата i сильна людськiсть, буде в данiм часi придатне i пожиточне i для нашого народу. Нинi не тi часи, щоб ми з своiм народом могли вiдгородитись вiд Європи китайським муром. Нинi народ наш домагаеться вiд нас служби на рiзних полях. Нехай же редакцiя «Правди» не кидае нашiй молодежi полiна пiд ноги такими необдуманими пересторогами, а помагае iй, коли хоче бути справдi поступовим всеукраiнським органом. Того, здаеться, вiд неi жде цiла Украiна, того ждала i галицько-руська молодiж.




«ІДЕЇ» Й «ІДЕАЛИ» ГАЛИЦЬКОЇ МОСКВОФІЛЬСЬКОЇ МОЛОДЕЖІ


З початком сього року вив’язалася була в «Дiлi» досить цiкава полемiка, яка, одначе, через нефортунний виступ д. Павлика зiйшла з властивоi дороги, вiдскочила вiд речi i згубилася в пiску, не довiвши нi до якого результату. З огляду на те, що ся полемiка зачiпае одну з головних болячок нашого нацiонального життя – розрив нашоi iнтелiгенцii на два табори, украiнофiльський i москвофiльський, видаеться менi потрiбним пiдняти рiч наново i звести ii з дороги догматичного спору на тему: чи так чи iнакше думав i писав про се Драгоманов, на властиву стежку сучасних фактiв i iх значення.

В ч. 16 «Дiла» помiстив д-р Ів. Копач статтю «З гостини у других», де описував своi враження з ювiлейного концерту москвофiльського студентського «общества» «Друг» у Львовi, вiдправленого дня 30 сiчня, i висловив деякi своi уваги про значення того iдейного звороту, який доконуеться буцiмто серед молодоi генерацii наших москвофiлiв. Про се вiн почув iз реферату одного з членiв «Друга» про 10-лiтнiй розвiй «общества» i з промови голови «Друга» д. Глушкевича, яка викликала навiть sui generis[4 - Свого роду (лат.).] сенсацiю, так що присутнiй на вечерку росiйський консул i деякi старшi москвофiли демонстративно повиходили з зали. З огляду, що про тi промови не було нiде докладнiшоi вiдомостi вiд тоi, яку подав д-р Копач, наведу тут другу половину його статтi дослiвно.

Згадавши про програму концерту i про ii виконання та пiдкресливши дивний, на перший погляд, факт, що й молодi москвофiли, невважаючи на загальний серед них зворот до рiшучого вживання великоруськоi мови, в розмовах усе-таки по-великоруськи говорять лихо, з галицьким виговором i акцентом, окрiм хiба голови «Друга» д. Глушкевича, д-р Копач ось що пише далi:

«Та ще бiльше чим у тiй великорущинi, видко було нехибну щирiсть обох бесiдникiв у змiстi iх рефератiв. Для мене вони не е чимсь зовсiм новим i надзвичайно цiкавим. І так з iсторii «Друга» довiдався я, що се товариство в першiм роцi свого заснування так званого перед десятьма роками мало лише 24 членiв, а тепер мае 124; що «Друг» вже довший час стоiть у напружених вiдносинах до своiх «старих», тобто до так званоi «русско-народной» партii; що «Друг» вже не раз i не два жадав, щоби та партiя перестроiлася «соответствующе духовi времени», но все надармо; що через те внутрi «Друга» йде безнастанна борба мiж «поступовцями» та «консерватистами», яких пiддержують «старi», так що послiднiй видiл «лiберальний» (15 лютого 1904) вибрано при великiй i мiцнiй опозицii «консервативних»; що, однак, повороту взад не може бути, бо загальний з’iзд молодежi (розумiй, «твердоi») в осенi 1902 виразно витичив собi ту нову дорогу, а витичив ii не iз-за якоiсь хвилевоi примхи чи забаганки, лише пiд впливом широких i сумних досвiдiв на широкiм свiтi пiд час сецесii руськоi академiчноi молодежi з Львiвського унiверситету: тодi всюди по iнших унiверситетах глядiли на «русскую» молодiж з Галичини з погордою i презирством за ii ретрограднiсть, безiдейнiсть i незнання «русского литературного языка» i т. д. Отже, поворот узад нiяк неможливий; alea iacta est[5 - Жереб кинуто (лат.)]. Я довiдався дальше з тоi ж iсторii, що «Друг» дуже запопадливо займаеться ширенням тих нових своiх кличiв, передусiм же науки великоруськоi мови (яко символу единства Галицькоi Русi з рештою Русi аж по Камчатку). Члени «Друга» стараються впливати i на молодiж гiмназiальну у тiм дусi i iздять по читальнях та фiлiях Общества iм. Качковского в характерi делегатiв «Друга» очевидно, з вiдповiдними промовами, i самi пильно розпитуються в найкращих творах «русской» лiтератури. В однiм послiднiм роцi закуплено до бiблiотеки товариства щось за 400 корон книжок.

Що се не була пуста самохвальба – се можна було бачити вже iз щиростi голосу прелегента. Та наглядний доказ на те дала програмова бесiда голови товариства тов. Глушкевича. Про напрям, характер i тон тоi промови може свiдчити, мабуть, найлiпше та обставина, що пiд час неi та й iз-за неi вийшов демонстративно iз зали консул Пустошкiн, а враз iз ним найповажнiшi «старi» як проф. унiверситету о. Мишковський i iншi. Головнi гадки бесiди т. Глушкевича були: Нам кажуть часто, що ми раби. А прецiнь се в ествi речi неправда, бо основна iдея, якою споконвiку жие «русский» народ, – се свободолюбнiсть, се любов ближнього i любов правди а протест проти усякого гнiту та утиску. Тисячi народних казок, легенд, псалмiв i гимнiв свiдчать про се. А найкращi сини «русского» народу, як-от Рилеев, Герцен, Достоевський, Чернишевський, Пушкiн, Лермонтов, Толстой i iншi, терпiли тяжкi переслiдування за ширення тоi iдеi. От i нинi – Горькому «угрожает виселица». А прецiнь такий Толстой – то властиво лиш експонент самобитноi руськоi iдеi, се свого роду месiя. Се антитеза до захiдноевропейского матерiалiзму. Духоборцi iз своiми протестами проти податкiв i проти вiйськовоi служби дiлом – мимо рiзок – наглядно показують, що комунiстичнi iдеi захiдноевропейських мислителiв чи, як iх називано, утопiстiв, в дiйсностi можливi. І треба пам’ятати, що народами правлять iдеi, а не громи пушок. То лиш темнi духи регресу (назадництва) спинюють теперiшне стремлiння «русского» народу до волi i свободи. Але iдея «русского» народу побiдить, бо вона всемiрна. Вона не потребуе також боятися анi украiнцiв, анi полякiв, бо вона ще (в «Дiлi» мабуть через помилку: не) поступовiша, чим саме украiнство, i рiвно ненавидить Сибiр, як поляки. Коли i тут, в Галичинi, увесь народ перейметься тою iдеею, тодi украiнство само собою зникне i не треба буде його поборювати ложiю та лайками та брехнями, як тепер. Отже, вперед, браття, на стрiчу тiй iдеi вселюдського братерства i всемiрноi любовi!»

Лишаемо на боцi уваги д-ра Копача про сi промови. Йому, очевидно, заiмпонувала щирiсть тону в промовах обох бесiдникiв; вiн iз неi зараз доходить до висновку, «що бачить перед собою серед наших «твердих» людей, котрi не поперестають на якiмсь половиннiм «хитрiм» становищi, нi пес нi вовк; тiльки консеквентно йдуть до остаточноi й одиноко достойноi мети своiх пересвiдчень». Яка ся мета, д-р Копач не пробуе сформулювати, то ж попробуемо видушити живий сок iз самих промов, так як iх подав д-р Копач, жалкуючи хiба, що самi молодi москвофiли не постаралися опублiкувати iх.

В рефератi про iсторiю «Друга» дуже iнтересний для нас власне психологiчний момент, що спричинив поворот молодоi генерацii до лiберальних iдей. В часi сецесii академiчноi молодежi, в якiй volens nolens узяли участь також москвофiли, «всюди по iнших унiверситетах глядiли на «русскую» молодiж iз Галичини з погордою i презирством за ii ретрограднiсть, безiдейнiсть, незнання «русского литературного языка» i т. д.» – i се було iмпульсом до звороту. В сьому оповiданнi не все докладне. Украiнофiльськi сецесiонiсти також не знали «русского литературного языка», а проте ми не чули, щоб хто-будь i де-будь за се дивився на них iз погордою. Взагалi по тих унiверситетах, куди розбрелись були сецесiонiсти, «русский литературный язык» не обов’язковий i його незнання не могло там нiкому ставитися в докiр. Хiба в однiм випадку: коли люди самi остентацiйно видавали себе «русскими», а потiм показувалося, що анi «русской» мови не вмiли, анi нiчого спiльного з пересiчним типом «русского» iнтелiгента не мали. Значить, коли б iсторик «Друга» був вповнi щирий, то повинен би був сказати ясно, що не саме незнання «русского литературного языка», а власне ота дволичнiсть i дводушнiсть молодих москвофiлiв подавала iх у погорду iнших студентiв. Дволичнiсть у тiм, що тi люди, вiдхрещуючися всiма силами вiд належностi до одноi, украiнськоi нацiональностi i заперечуючи навiть ii iснування, з другого боку, самi власною фiгурою давали доказ, що не належать до тоi другоi – «русской» нацiональностi, якоi членами величали себе. При живо розвинених нацiональних почуттях у чехiв, словакiв, нiмцiв, полякiв i т. i. вид таких нацiональних парадоксiв справдi не мiг будити симпатii до себе, тим бiльше що з тим нацiональним гiбридизмом рука в руку йшла «ретрограднiсть» i «безiдейнiсть».

Було би цiкаво дiзнатися, в яких власне точках докоряли чужоземцi нашим молодим москвофiлам за «ретрограднiсть». Із промови д. Глушкевича, який на вступi силкуеться доказати абсурдну тезу, що «основна iдея, якою споконвiку жие «русский» народ, – се «свободолюбнiсть», можна би догадуватися, що в таку крайнiсть ударилися тi молодi люди з властивою всiм малоосвiченим людям категоричнiстю тому лише, що перед тим держалися iншоi крайностi, а власне, що основна iдея «русского» народу – самодержавiе, деспотизм. І знаючи «основнi iдеi» органу галицького москвофiльства «Галичанина», тоi щоденноi страви старих i молодих галицьких москвофiлiв, ми, певно, не помилимося, думаючи, що власне з тими iдеями нашi молодi москвофiли вирушили в свiт на сецесiю i за них набралися сорому перед чужими.

Не менше цiкаво було би знати, якою то «безiдейнiстю» штурхано в очi нашим молодим москвофiлам за границями Галичини. Адже ж «ретрограднiсть» – се теж свого роду iдея; безiдейним назвемо хiба чоловiка, у якого нема жодних iдей, се значить, який зовсiм не думае нi про якi загальнi справи, вищi вiд його буденних, егоiстичних iнтересiв, або у якого всi тi «iдеi» обертаються в сферi пустих фраз, не в’яжуться з дiйсним життям, держаться лише на показ. І тут, певно, не помилимося, думаючи, що мiж галицькими москвофiлами часiв сецесii можна було знайти багату колекцiю i круглих iгнорантiв та кар’еровичiв, якi в своiм життi не чували нi про яку iдейну боротьбу, i скiнчених цинiкiв, якi вже з батькiвського дому винесли вiдразу i погорду до всякоi такоi боротьби, винесли незломну вiру в вiчнiсть та непорушнiсть грубоi сили i забобону, винесли певнiсть, що, служачи тiй грубiй силi та плюючи на всякий iдеалiзм, можна прожити щасливо, доробитися маетку i гонорiв i вмерти «маститым русским патриотом».

Отже, сей психологiчний момент – сором перед чужими – був iмпульсом до звороту в таборi молодих галицьких москвофiлiв. Характерне явище! Пригадую, що досить аналогiчний факт трафився в тiм самiм таборi перед чверть столiттям, у «Академическiм кружку» 1875—76 рр. Тодi молодiж також набралася сорому. Драгоманов у своiх листах до редакцii «Друга» також дорiкав iй неуцтвом, незнанням росiйськоi мови й лiтератури, ретроградством та безiдейнiстю. Та iсторiя хоч повторяеться, але все з варiантами. Тодi наслiдком iдейного ферменту, внесеного писаннями Драгоманова, був зворот усього загалу москвофiльськоi молодежi до народноi мови, була проба злуки обох студентських товариств, проба, ударемнена заходами «старих», був нарештi зворот одноi частi молодежi до новочасних iдей соцiалiзму та радикалiзму. А що ж бачимо тепер?

Самi молодi москвофiли радо називають себе «поступовцями та лiбералами», та, на жаль, ми не бачимо, в чiм саме лежить iх поступовство та лiбералiзм. Одиноке, чим вони вiдрiзняються вiд старих москвофiлiв, се хiба охота говорити все i всюди по-росiйськи. Повторяю: охота, бо вiд сеi охоти до справжньоi вмiлостi ще дуже далеко. Але що ж у тiм поступового, лiберального? Коли б хто-будь iз нас дав собi слово не говорити нiде iнакше, як лише по-нiмецьки, по-французьки чи по-англiйськи, хоч би й ламаючи, то можна би се в найлiпшiм разi взяти за невинне аматорство, яке, одначе, при деякiм переборщеннi легко може перейти в смiшнiсть. Та коли би пiд сим аматорством крилося щось iнше, а власне охота вiдрiзнитися вiд окружаючоi «юрби» землякiв, дати iм пiзнати, що нас не в’яже з ними навiть мова, тодi се аматорство набирае зовсiм iншоi прикмети. Та в усякiм разi з сього аматорства робити життевий принцип, партiйну програму можуть лише люди, яким i не снилося, що таке життевi принципи i партiйнi програми. Зрештою, i в тiм пунктi нема основноi рiзницi мiж молодими московофiлами i старими, з яких дехто, як Мончаловський та д-р Дудикевич, говорить по-росiйськи, певно, далеко краще, нiж усi молодi.

Д-р Копач, подаючи змiст реферату про iсторiю «Друга», згадуе, що з’iзд «твердоi» молодежi восени 1902 р. «виразно витичив собi нову дорогу, а витичив ii не iз-за якоiсь хвилевоi примхи чи забаганки… отже, поворот узад нiяк неможливий». Було би дуже цiкаво придивитися ближче тим ухвалам, та, на жаль, я не маю iх пiд руками. Оскiльки бачу з оповiдання д-ра Копача, головна точка в них, бодай та, яку «Друг» силкуеться переводити практично в життя, все та ж наука великоруськоi мови яко символу «единства Галицькоi Русi з рештою Русi аж по Камчатку». Справдi, поступовiсть неабияка, коли згадаеш, що батьки тих самих поступовцiв на своiм нацiональнiм прапорi довгi десятилiття мали азбуку, а сини пiшли о крок далi i виставили – граматику! Було б лише цiкаво, як розумiти те «виучування» великоруськоi мови як символу «единства Русi». Коли единство, то чим же тут i вiдрiзнювати себе вiд «старих» чи вiд кого-будь, виучуючи те, що для всiх одно? А коли се единство не факт, a pium desiderium[6 - Священне бажання (лат.).], програма, то чи не слiд би молодим людям, у яких iще непритуплена здiбнiсть думання, зiйти самим униз до фундаментiв i придивитися, на чiм, власне, стоiть те единство i чи справдi воно таке солiдне, як iх запевняють дд. Мончаловськi та Дудикевичi? Анi я, анi нiхто в свiтi не може мати нiчого проти виучування великоруськоi мови, але виучувати ii не для неi самоi, тобто не для того культурного добра, яке зложене в ii письменствi, а для полiтики, для «символу», се, признаюся, щось зовсiм нове i незрозумiле менi, се нагадуе слова вiдомоi польськоi «Balady, jakich wiele»[7 - «Балада, яких багато»]:

Dobra jest nauka, Ale kto jej szuka
Nie z pychy – wszak prawda, mоj Panie?[8 - Добра е наука, але хто ii шукае не з пихи – чи не так, мiй пане? (Пол.)]

Але скажуть, може, молодi москвофiли: ми ж виучуемо росiйську мову не з попугайського аматорства, а на те, щоб користуватися нею для освiти, щоб читати в оригiналi твори росiйськоi лiтератури. І справдi, з газетних звiсток про вiдчити в «Друге» ми знаемо, що там читаеться та говориться про Пушкiна, Лермонтова, Некрасова, Достоевського, Толстого. На жаль, iз тих вiдчитiв та розмов нiщо не доходить до прилюдноi вiдомостi, тому ми й не можемо сказати нiчого про тi провiднi iдеi, якi висловляються та розвиваються в них. Коли вiрити змiстовi, поданому д-ром Копачем iз промови д. Глушкевича, то ми мали би в тiй промовi добрий зразок того, як нашi молодi москвофiли розумiють «iдейнiсть». Адже ж не без причини д. Глушкевич зацитував старий афоризм (хоч у кепськiй формi), що «народами правлять iдеi, а не громи пушок». Ідея була добра, але вислов кепський: народами правлять поки що, на жаль, не iдеi, а рiзнi Угрюм-Бурчееви, а iдеi мають лише те до себе, що «на штыки не улавливаются» та що iсторiя народiв – се не iсторiя «господ Обмановых», а iсторiя народних мас i тих соцiальних, економiчних та духових течiй, якi з непереможною, елементарною силою проявляються в iх життi. Як бачимо, вже тут, у самiм цитуваннi загально вiдомих афоризмiв д. Глушкевич не був зовсiм щасливий i виявив дуже слабе розумiння росiйськоi i всякоi людськоi iдейностi. Дальшi уступи його промови доказують се аж надто ясно. Класти на одну дошку Рилеева, Герцена, Достоевського, Чернишевського, Пушкiна, Лермонтова i Л. Толстого – се, – вибачить нам д. Глушкевич, – значить хiба, що вiн у iсторii новiшоi росiйськоi лiтератури не пiшов далi iмен i титулiв. Поперед усього слiвце про переслiдування, якi терпiли тi люди. Отже, Л. Толстой, скiльки знаемо, крiм, може, дрiбних шикан, неминучих при росiйських порядках, не терпiв нiяких переслiдувань. Достоевський хоч потерпiв тяжко за належнiсть до кружка Петрашевського, в своiх писаннях розвивав iдеi, не раз просто суперечнi iдеям Герцена, Чернишевського та всього того, що називаеться поступовiстю. Чи знае д. Глушкевич, що Достоевський у полiтичних питаннях був iнодi крайнiм реакцiонером i видавцем дуже обскурних часописей, що вiн, генiальний знавець людськоi душi й ii патологiчних збочень, розвивав при тiм у своiх писаннях погляди, якi такий европеець, як Тургенев, називав «потоками гнилоi води», що в питаннях нацiональних Достоевський був досить тупий шовiнiст? Д. Глушкевич не заiкаючися славить Льва Толстого як «експонента самобитноi рускоi iдеi, свого роду месiю, антитезу до захiдноевропейського матерiалiзму». Тут що слово, то непорозумiння. Чи знае д. Глушкевич, що той генiальний Толстой брався колись реформувати людову школу з такою програмою, щоб усунути з неi всi елементи новочасноi освiти, а обмежитися на самiм читаннi, писаннi, чотирьох арифметичних дiланнях та церковщинi? Чи знае д. Глушкевич, що той московський Месiя зi своею проповiддю «непротивлення злу» являеться могутнiм союзником росiйського деспотизму, хоч i як остро iнодi критикуе його поодинокi дiлання? Чи знае д. Глушкевич, що той «експонент самобитноi рускоi iдеi» в очах освiчених репрезентантiв захiдноевропейськоi культури часто виявляеться тупим iгнорантом, що береться фiлософувати, не засвоiвши собi нiяких основ фiлософiчного мислення, i що його «антитеза до захiдноевропейського матерiалiзму» являеться нiчим iншим як кепсько перевареним первiсним християнством, змiшаним iз темним аскетизмом часiв упадку старинного свiта, отже, культурним пережитком, який освiчена людськiсть давно пережила й вiдкинула. А вже попросту забавне те, що наплутав д. Глушкевич iз приводу росiйських духоборiв, мiшаючи iх iз захiдноевропейськими комунiстами та утопiстами. Може, д. Глушкевич, коли у нього взагалi е охота говорити те, що знае i в чому переконався, захоче переконатися, що iдеi европейських комунiстiв-утопiстiв, такого Фур’е, Оуена, Сен-Сiмона, не мають нiчогiсiнько спiльного з мiстичною та антисоцiальною сектою духоборiв i що iх (а також Льва Толстого) протест проти податкiв та вiйськовоi служби полягае зовсiм не на жоднiм комунiзмi, але на повнiм нерозумiннi соцiального та полiтичного життя й його розвою, на одностороннiм та наскрiзь ненауковiм розвиваннi iндивiдуалiстичноi спекуляцii в дусi тебаiдських аскетiв.

І отсе все – i романтичний республiканiзм Рилеева, i безполiтичний гуманiзм Пушкiна та Лермонтова, i трохи мiстичне народництво Герцена, i соцiалiстичний радикалiзм Чернишевського, i реакцiйний аскетизм Достоевського та Толстого – д. Глушкевич «ничтоже сумняшеся» зливае в один кiвш i видае за «идею русского народа». Вибачайте, д. Глушкевич, коли вам скажемо, що се не жодна iдея руського народу, а ваша власна – сказати б вам «русским» словом – «белиберда», саламаха неясних вам самим речей i iмен. Бо хiба ж се свiдчить про яснiсть ваших думок, коли ви в однiй хвилi бачите в тiй iдеi «антитезу до захiдноевропейського матерiалiзму», а зараз же в дальшiй говорите, що та iдея «всемiрна», значить, обiймае не лише Росiю, але й Захiдну Європу?

На ту свою «iдею» д. Глушкевич покладае великi надii. «Коли тут, у Галичинi, весь народ перейметься нею, то украiнство само собою зникне». Було би дуже цiкаво довiдатися вiд д. Глушкевича, вiд котроi ж саме з тих многих i суперечних iз собою iдей, на якi вiн натякнув, зникне галицьке украiнство? Чи вiд республiканiзму Рилеева, який i сам у своiх найкращих творах сильно украiнофiльствував? Чи вiд соцiалiзму та критицизму Чернишевського, що мав значний вплив на зворот одноi частi галицько-руськоi молодежi 70-х рокiв вiд москвофiльства до украiнофiльства? Чи, нарештi, вiд доктрин Достоевського та Толстого? Може, не зайвим буде знати д. Глушкевичу, що галицьке украiнство давненько вже i, як показуеться, далеко глибше i основнiше вiд молодих москвофiлiв передискутувало i перетравило тi i многi iншi iдеi найкращих синiв не лише самоi Росii, але й iнших освiчених краiв, що, значить, у iдейнiй боротьбi воно не так легко уступить iз поля, як се здаеться молодим iдеалiстам москвофiльського табору.

Свою промову закiнчив д. Глушкевич покликом: «Отже, наперед, браття, на стрiчу тiй iдеi вселюдського братерства i всемiрноi любовi!» Що ж се за нова iдея, про яку ми в попереднiй промовi не чули нiчого? Поперед усього, що се за «всемiрна любов?» Чи се мае значити, що д. Глушкевичу замало землi з ii людьми й звiрами i вiн хоче обняти своею любов’ю також мешканцiв Марса, Венери i iнших небесних тiл? Дуже гарно, тiльки як же се так, що, голосячи поклик до «всемiрноi» любовi, бесiдник анi словечком не згадав про практичну, дiяльну любов до найближчих собi своiх братiв у Галичинi, вiд яких вiн силкуеться вiдрiзнитися i мовою, i симпатiями, i отим своiм нiбито високим, а направду зовсiм пустим iдеалiзмом? Чи не тямить д. Глушкевич гарних евангельських слiв: «Хто каже, що любить Бога («всемiрна любов»), а ненавидить свого брата, лож есть»? І чи тi слова так-таки нiчогiсiнько не говорять до сумлiння його i його спiвпартiйникiв? І що мае значити «iдея вселюдського братерства», коли одною з головних задач ширення тоi iдеi в Галичинi мае бути, аби тут «само собою зникло украiнство», т. е. аби щез напрям, що в основу своеi програми поклав працю на грунтi для рiдного народу, для розвивання його добробуту, його духового життя, отже, i його мови? Чим сей напрям такий лихий i такий шкiдливий, що д. Глушкевич i йому подiбнi виключають його зi свого «вселюдського братерства» i «всемiрноi любовi»?

Коли помилюся, спростуйте мене, д. Глушкевичу й тов., але менi здаеться – i я суджу так не лише зi слiв, переданих д-ром Копачем, – що у вас нема нiяких переконань i нiяких вироблених iдей, i ви силою iнерцii держитеся шаблонiв, вироблених не вами, напряму, якого мета одна – нажива, кар’ера, особиста користь, а при тiм бажання звiльнити себе вiд обов’язку важкоi працi для добра найближчого, рiдного вам народу. Спростуйте мене, коли роблю вам кривду, але спростуйте не голими словами, а фактами. А я зi свого боку вкажу на такi факти, як те, що ви й досi не вiдважуетеся гремiально виявити своiх поглядiв i своеi програми, запротестувати проти реакцiйних та кнутопоклонних голосiв своеi партiйноi преси. Чую, що багато дехто мiж вами не годиться з поглядами д. Мончаловського, але де ж прилюдна заява ваших поглядiв? Ось i ваш ювiлейний вечерок. Д-р Копач каже як очевидець, що пiд час промови д. Глушкевича при згадцi про те, що Горькому грозить шибениця, росiйський консул, а за ним деякi з ваших старших повиходили з зали, – а «Галичанин» заперечив тому в живi очi. Де ж ваше свiдоцтво? Чом не станете в оборонi правди, будь вона яка будь? Я чую, що мiж вами якийсь час iшли дебати про потребу такого гуртового, прилюдного виступу, та нарештi переважила думка д. Мончаловського, що «пощо вам наражатися, розмазувати» i т. д., i ви присiли. Чи так роблять люди справдi iдейнi й характернi? Нi, такими аргументами тямте собi, молодi русофiли – ведуть худобу до жолоба, а не молодих борцiв на життеве бойовище. Вашi слова про «вселюдське братерство i всемiрну любов», мов блискавка, вiдкрили менi порожнечу вашого серця. Qui nimis probat, nihil probat[9 - Хто багато доводить, нiчого не доводить (лат.).]. Хто ставить собi занадто широкi iдеали, той показуе, що для життевоi потреби не мае нiяких.

На прощання з вами вiдкрию вам один секрет. Не вiрте, молодi русофiли, своiм духовим батькам, д. Мончаловському та д-ру Дудикевичу, поперед усього в однiм пунктi: що ми, галицькi украiнцi, тим тiльки й дишемо й живемо, що «ненавистю ко всему русскому». Не вiрте iм у тiм пунктi, бо се свiдома брехня. Ми всi русофiли, чуете, повторяю ще раз: ми всi. Ми любимо великоруський народ i бажаемо йому всякого добра, любимо i виучуемо його мову i читаемо в тiй мовi певно не менше, а може, й бiльше вiд вас. Є мiж нами, галицькими украiнцями, й такi, що й говорити i писати тою мовою потрафлять не гiрше, коли й не лiпше вiд вас. І росiйських письменникiв, великих свiточiв у духовiм царствi, ми знаемо й любимо, i не лише тих, яких iмена ви раз у раз маете на устах, а й таких, як Пипiн, Веселовський, Кареев, Шахматов, Фортунатов, – чи вiдомi вам такi iмена, молодi панове русофiли? І скажу вам iще один секрет. Тi i подiбнi iм великi представники росiйськоi науки та росiйськоi культурноi працi кореспондують iз нами, обмiнюються своiми виданнями i чують себе ближчими до нас, як до вас, молодi галицькi русофiли. І ми чуемо себе ближчими до них, як до вас, чуемо себе солiдарними з ними у всiм, що для нас дороге i святе i високе, бо знаемо, що се не фрази, не «символи» якогось фiкцiйного «единства», а кровнi, життевi здобутки вселюдськоi цивiлiзацiйноi працi. Ми любимо в росiйськiй духовiй скарбницi тi самi коштовнi золотi зерна, та пильно вiдрiзняемо iх вiд полови, вiд жужелю, вiд виплодiв темноти, назадництва та ненавистi, сплоджених довговiковою важкою iсторiею та культурним припiзненням Росii. І в тiм ми чуемо себе солiдарними з найкращими синами росiйського народу, i се мiцна, тривка i свiтла основа нашого русофiльства. Подумайте про те, молодi галицькi русофiли, то, може, й вам замiсть духовоi компанii Победоносцевих, Саблерiв, Рукавишникових та Череп-Спиридовичiв забажаеться чистiшоi атмосфери.

А тепер закiнчимо свою розмову з тим, з ким почали – з д-ром Копачем. Йому заiмпонували щирий тон i щирi слова молодих москвофiлiв, i вiн зi свого боку щиро радуеться, що у нас замiсть старих обскурних москвофiлiв зачинають появлятися москвофiли-лiберали i москвофiли-поступовцi. Нам, що не чули того щирого тону, а бачили лише холоднi нiби лiберальнi i нiби поступовi слова молодих москвофiлiв у передачi д-ра Копача, тi слова, сказати по правдi, зовсiм не заiмпонували, i пiд шумними фразами ми вiдчули цiлковиту пустоту серця та брак усяких переконань. Дай Боже, щоб се була помилка!

Та проте вiйдемо на хвилю в круг думок i почувань д-ра Копача i запитаемо себе: чи справдi поява москвофiлiв-лiбералiв i москвофiлiв-поступовцiв на нашiм галицькiм грунтi була би чимось радiсним, бiльше пожаданим вiд старих обскурних москвофiлiв? Ми бачили вже проби витворити подiбну течiю навiть серед старих москвофiлiв. Уже мало не десять лiт тому, як вони в боротьбi з «новою ерою» перейняли майже всю полiтичну та економiчну програму вiд радикалiв, промовляли за загальним тайним голосуванням i iншими радикальними реформами в Австрii – i що з того? Чи через те змiнився iх партiйний i культурний характер? Анi крихiтки. А ось недавно д-р Вергун iз Вiдня, великий майстер вiд тонкого нюху, де можна поживитися, хiба не радив у «Галичанине» всiм москвофiлам durch die Bank[10 - Через банк (нiм.).] пiдшити своi полiтичнi плащi червоною пiдшивкою i здобувати собi симпатii – i протекторiв та хлiбодавцiв – у лiберальних кругах росiйськоi суспiльностi? Будьмо певнi, що коли в Росii центр тяжкостi вiд реакцiйного бюрократизму пересунеться до лiбералiзму, серед наших галицьких москвофiлiв народиться стiльки лiбералiв, як грибiв по дощi. Вони будуть так само служити чужим богам, так само в iм’я «всемiрноi любовi» обкидати болотом усяку культурну працю на нашiм рiднiм грунтi, а в iм’я «вселюдського братерства» ширити серед нетямучих ненависть та погорду до украiнства, як i нинiшнi Мончаловськi та Дудикевичi. Програми, гасла та прапори в наших часах дешевi; зужиеться один гарнiтур, то нiщо не вадить справити новий, з новою пiдшивкою.

Та для тих москвофiлiв, що справдi щиро люблять свiй народ, – не абстрактне його единство, не символ «сили та могучостi», а того простого, сiрого, темного хлопа, що iх годуе своею працею, – для таких нема iншоi дороги, як скинути пиху з серця i працювати для того народу, користуючися його мовою i вiрячи в те, що коли органiчно, вiд кореня розвинуться i процвiтуть усi частини великого схiднослов’янського племенi, коли святотатськi руки не будуть пiдрубувати та нiвечити одну часть, аби тим краще буяла друга, то тодi зложиться з них цiлiсть i еднiсть краща, багатша, гармонiйнiша, нiж се тепер може снитися рiзним шовiнiзмом затуманеним головам.




ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДЕЖІ


Те, що я хочу сказати Вам, моi молодi приятелi, таке велике й радiсне i заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якiсь авторитетнiшi вiд мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбiльше любите i поважаете i кому найбiльше довiряете, щоб воно могло вiйти в Вашi серця як могутнiй iмпульс до нового життя, як вiтхнення до новоi працi, до перебудови Вашого власного «я» вiдповiдно до нового свiтогляду.

Дожили ми великих, переломових подiй. Те, що наповняло нашi серця тугою i завистю при читаннi подiй таких бурливих лiт, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то, що на наших очах: бурлива хвиля iсторii захапуе нас самих, ставить нашу нацiю майже в центрi випадкiв.

Схiд Європи, а в тiм комплексi також наша Украiна переживае тепер весняну добу, коли трiскае крига абсолютизму та деспотизму, коли народнi сили серед страшних катастроф шукають собi нових дорiг i нових форм дiяльностi, коли невимовне горе, вдiяне народам дотеперiшнiм режимом, порушило найширшi верстви i найглибшi iнстинкти людськоi душi до боротьби, якоi результатом мусить бути повний перестрiй зразу державного, а далi й громадського, соцiального порядку Росii, а в тiм комплексi й Украiни.

Ви, молодi приятелi, що з зацiкавленням читаете новини з Росii, чи подумали Ви про значення тих подiй для нашоi нацii, для нас усiх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвiтня iсторiя не iсторiя героiв, а iсторiя масових рухiв i перемiн; а ми ж кожний особисто хiба не часть тоi маси, яка сими подiями покликана до руху та перемiни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть понести нас тi рухи, якою луною в особистiм життi кождого з нас можуть вiдбитися тi перемiни i якi обов’язки на кождого з нас накладае теперiшня хвиля? Менi здаеться, що як люди, обдарованi свiдомiстю i даром думки, ми всi повиннi про се думати, думати бiльше й iнтенсивнiше, нiж про все iнше, що нас цiкавило досi. Бо приходить велика доба, i горе нам, горе нашiй нацii, коли велика доба застане нас малими i неприготованими!

Велика доба для нашоi нацii почнеться з хвилею, коли в Росii упаде абсолютизм. Остатнi подii показують, що той упадок уже не за горами. Коли вiрити рескриптовi царя до мiнiстра Булигiна, яким поручено мiнiстровi поробити приготування до скликання вибраних репрезентантiв народу на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у принципi. Звiсно, тому царському рескриптовi не можна признавати серйозного значення, але й се також симптом упадку самодержавства, що на такi рескрипти нiхто не звертае особливоi уваги; значить, iсторiя вже поплила iншим руслом.

Упадок абсолютизму в Росii – що вiн значить для нас? Який наступник замiнить його?

Сей наступник, то не жоден таемний незнайомий, не жоден сфiнкс iз закритим лицем. Вiн давно вiдомий i виразно зазначив свою фiзiономiю вже в дотеперiшнiй iсторii Росii: се буде лiбералiзм капiталiстичного складу. Се буде лiберальний, по-европейськи освiчений росiйський дiдич, польський шляхтич, багатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналiст, лiкар i в якiйсь невеличкiй мiрi iнтелiгентний пролетарiй. Ось хто надасть фiзiономiю новому режимовi Росii – капiтал i iнтелiгенцiя. Історичнi дворянськi традицii в Росii не сильнi, i такого феодального, конституцiйним покостом вiд бiди помальованого режиму, який маемо в Галичинi, в Росii i на Украiнi, мабуть, не буде. Певна рiч, росiйський лiбералiзм виявляе вже тепер i виявить по своiм запануванню iншi, так само небезпечнi прикмети. Вiн сильно теоретичний i доктринерський, а доктринери, навiть лiберальнi, все i всюди бували найгiршими i найшкiдливiшими полiтиками. Доктрина – се формула, супроти якоi уступають на заднiй план живi люди й живi iнтереси. Доктрина – се унiформ, стрихулець, ворог усяких партикуляризмiв. Доктрина – се зроду централiст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей i iх конкретного добробуту. Ми, украiнцi, бачили досi мiльйони прикладiв, як знущався над живими людьми й нацiями абсолютизм, узброений трьома доктринами: православiе, самодержавiе й обрусенiе. Сi доктрини ввiйшли занадто глибоко в тiло i кров росiйськоi суспiльностi, щоб тепер, коли при кермi замiсть всевладного чиновника стане всевладний росiйський лiберал, ми могли надiятися наглоi i основноi змiни в самiм режимi. Нехай i так, що доктрина православiя стратить свое жало ексклюзивностi (лiберал тим i лiберал, що до обрядових доктрин йому байдуже); але доктрина самодержавiя й обрусенiя дуже легко може подати собi руку з лiберальним доктринерством: вистарчить замiсть самодержавноi особи поставити самодержавну iдею – iдею нероздiльностi й едностi Росii, непорушностi росiйського великодержавного становища i фундаментального, кат екзохен[11 - Насамперед (давньогрецьк.)] державного становища «русскаго», т. е. великоруського народу, – i маемо знов продовження дотеперiшньоi полiтики руйнування, визискування та оглуплювання окраiн для «добра» центра, маемо нацiональний автократизм у лiберальнiм i конституцiйнiм плащi, на взiр угорського.

Задаткiв для такого лiберального автократизму бачимо в росiйськiй суспiльностi дуже багато, iх систематично плекала i пiдготовувала вся дотеперiшня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспiльнiсть iгнорувати все органiчно виросле, своерiдне, партикулярне й iндивiдуальне, погорджувати ним як дрiбним i ретроградним або ломити його як незгiдне з одноцiльним характером Росii (безцiльне i безглузде топтання Украiни, Польщi, Литви, Фiнляндii i т. д.). Тiльки там, де сей доктринерський автократизм стрiчав дiяльний, органiзований, елементарний опiр, – у Польщi, в Фiнляндii, потроху в Литвi, – вiн нарештi виявляв схильнiсть до концесiй, а бодай до якихось перетрактацiй. Доктринеровi, заслiпленому в своiх формулах, можуть заiмпонувати тiльки твердi факти, об якi вiн раз-другий розiб’е собi голову.

Найменше такого опору знаходив собi автократичний доктринаризм на Украiнi. Не тому лише, що украiнське слово було сковане i закнебльоване, а головно тому, що велика часть свiтлих украiнцiв, вихована в тих самих iдеях автократичного доктринерства, й сама iгнорувала свiй украiнський партикуляризм, у душi стидалася його, в душi признавала себе gente Ukraini, natione Russi[12 - Походженням украiнець руськоi нацii (лат.).], в душi явно дорожила й дорожить фантомом «великоi, неподiльноi Росii».

Перед украiнською iнтелiгенцiею вiдкриеться тепер, при свобiднiших формах життя в Росii, величезна дiйова задача – витворити з величезноi етнiчноi маси украiнського народу украiнську, суцiльний культурний органiзм, здiбний до самостiйного культурного й полiтичного життя, вiдпорний на асимiляцiйну роботу iнших нацiй, вiдки б вона не йшла, та при тiм податний на присвоювання собi в якнайширшiй мiрi i в якнайшвидшiм темпi загальнолюдських культурних здобуткiв, без яких сьогоднi жодна нацiя i жодна хоч i як сильна держава не може остоятися.

Величезнi трудностi тоi задачi стануть Вам ясно перед очима, коли подумаете про той стан, у якiм застае Украiну нова доба. Без власних шкiл i без виробленоi освiтньоi традицii, без перейнятого освiтнiми i народолюбними думками духовенства, без популярного i вищого письменства, яке могло би бодай на першiй гарячiй порi заспокоювати всi духовi потреби величезноi маси, без преси, яка могла б ясно держати i систематично боронити стяг нацiональностi та приложеноi до мiсцевих потреб, свобiдноi культурноi працi, без надii на сильну фалангу вповнi свiдомих i на висотi сучасноi освiти стоячих репрезентантiв у законодатних тiлах, i без мiцноi опори в масах народу та iнтелiгенцii навiть для тих немногих репрезентантiв, що забажають вповнi вiдповiсти своiй нацiональнiй i культурнiй задачi, наша Украiна готова знов опинитися в ролi ковадла, на якому рiзнi чужi молоти вибиватимуть своi мелодii, або в ролi крiлика, на якому рiзнi прихильники вiвiсекцii будуть доконувати своiх експериментiв.

От тут i стае перед нами, галичанами, а особливо перед Вами, молодi приятелi, велика iсторична задача – допомогти росiйськiй Украiнi в тяжких переломових хвилях i потiм, у початках, у закладинах великоi працi – здвигнення нашоi нацiональноi будови в усiй ii цiлостi. Перед Вами стоiть задача й обов’язок – вiддячитися росiйськiй Украiнi за все те духове й матерiальне добро, яке вона досi давала нам. Чи i наскiльки ми почуемося до того обов’язку, чи i наскiльки совiсно, розумно, обдумано вiзьмемося до його сповнювання, вiд того буде залежати в дуже великiй мiрi наша будущина яко нацii, здiбноi зайняти мiсце в хорi iнших культурних нацiй.

Досi я ждав i надiявся, що хтось ближчий Вам i авторитетнiший для Вас забере голос у сiй справi, що наша щоденна преса зверне на неi свою увагу, що пiдiймуть ii тi, що люблять видавати себе за батькiв i провiдникiв народу. На жаль, я не дiждався сього. Значна часть тих наших свiточiв, опанована театральним питанням, не бачить поза ним свiта; iншi, що заховали собi в тiй справi незалежнiсть суду i дивляться на неi критично, не мають чи сили, чи вiдваги пiднести свiй голос i вказати ясно i виразно величнiсть теперiшньоi хвилi i великий трагiзм нашого положення в нiй i неминучу конечнiсть – якнайшвидше, якнайосновнiше змiнити курс нашого нацiонального корабля, настроiти всi нашi думки, плани, програми на iнший дiапазон. Ми мусимо навчитися чути себе украiнцями – не галицькими, не буковинськими украiнцями, а украiнцями без офiцiальних кордонiв. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичнi консеквенцii. Ми повиннi – всi без виiмка – поперед усього пiзнати ту свою Украiну, всю в ii етнографiчних межах, у ii теперiшнiм культурнiм станi познайомитися з ii природними засобами та громадськими болячками i засвоiти собi те знання твердо, до тоi мiри, щоб ми болiли кождим ii частковим, локальним болем i радувалися кождим хоч i як дрiбним та частковим ii успiхом, а головно, щоб ми розумiли всi прояви ii життя, щоб почували себе справдi, практично частиною його.

Не забувайте, що ми досi в Галичинi жили з нацiонального погляду крайне ненормальним життям. Велика бiльшiсть нашоi нацii лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухiв i слова. І нам iнодi здавалося, що ми – вся украiнська нацiя, що ми ii чiльнi ряди, ii репрезентанти перед свiтом. Тепер, коли на росiйськiй Украiнi не сьогоднi то завтра повстануть десятки таких центрiв, якими тепер являються Львiв та Чернiвцi, ся наша передова роля скiнчилася. Ми мусимо почувати себе не пiонерами, але рядовими в великiм рядi i не смiемо своiх дрiбних, локальних справ виставляти як справи всенароднi, своiх дрiбних персональних амбiцiй висувати на першу лiнiю загального iнтересу.

Тепер навiть нашi основнi нацiональнi питання, хоч довго ще не зiйдуть iз денного порядку, мусять пiдпасти значнiй перемiнi фронтiв. Нам треба ясно зрозумiти i вiдчути i мати на тямцi, що польсько-украiнське питання не буде вiдтепер рiшатися у Львовi, але обхопить бойову лiнiю безмiрно ширшу, i кождий його етап буде рiшатися i у Львовi, i в Чернiвцях, i в Кам’янцi-Подiльськiм, i в Житомирi, i в Киевi. Так само наша галицька та буковинська боротьба з москвофiльством вiдтепер мусить виглядати зовсiм iнакше, бо й ii терен розшириться безмiрно, а ii змiст поглибиться вiдповiдно до того, як вона розростеться до розмiрiв боротьби всеукраiнського нацiонального почуття з винародовляючими претензiями «державноi» великоруськоi нацii. І нашi вiдносини до жидiв мусять улягти значнiй перемiнi, коли нашiй нацii прийдеться «автономно» гоiти гнилi рани, заданi iй московським чиновництвом через цiловiкове нагромаджування жидiв на нашiй територii при помочi так званоi «черти осiдлостi» та через варварськi та нелюдськi експерименти урядового аранжування антижидiвських розрухiв, щоб ними вiдводити вiд себе вибухи народноi розпуки та обурення.

І всi, всi нашi нацiональнi та громадськi питання мусять улягти основнiй перемiнi, коли впадуть дотеперiшнi китайськi стiни, якi дiлять нас вiд Украiни. Наша лiтература i преса мусить перейти на вищий рiвень, коли не захоче гинути в конкуренцii з тим типом лiтератури i преси, що виробився в Росii, невважаючи на цензурний тиск, а може, власне завдяки йому. Тiснiшi, частiшi, ближчi зносини з закордоновими украiнцями мусять виробити у нас ширший, свобiднiший свiтогляд, щирiшi i свобiднiшi товариськi форми, як тi, що виробилися у нас пiд шляхетсько-польськими або буршiвсько-нiмецькими впливами. Наш голосний, фразеологiчний та в бiльшiй частинi нещирий, бо дiлами не попертий патрiотизм мусить уступити мiсце поважному, мовчазному, але глибоко вiдчутому народолюбству, що виявляе себе не словами, а працею. Наша масова iнерцiя, що приймае безкритично слова тих, якi сим чи iншим припадком були поставленi «на чоло народу», стали послами, професорами, головами товариств i т. i., мусить уступити мiсце живiй, критичнiй працi думок i готовностi – все i всюди подати й свiй голос у загальнiй справi, виконувати дiяльно, на власний ризик, але з повного свiдомiстю свое громадянське право. Наша аж до границь безхарактерностi посунена толеранцiя хиб та слабостей наших ближнiх, навiть тодi, коли вони зi сфери приватних вiдносин переходять у сферу товариськоi та громадськоi дiяльностi, мусить уступити мiсце живiшому моральному почуттю i енергiйнiшiй реакцii проти усякоi моральноi гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших товариських вiдносинах. Інакше, моi дорогi приятелi, ми тут, у Галичинi та Буковинi, замiсть духового центру Украiни зробимося гнилим i смердючим боляком, який з обридження оминатиме кождий свiдомий украiнець, що заховав iще живе почуття самоповаги.

Отсе моральне переродження, яке вповнi доконаеться, певно, не швидко, аж наслiдком працi поколiнь, та до якого iмпульс кождий iз нас повинен дати сам собi, власного постановою, буде першою умовою можностi тiснiшого, дружного i продуктивного спiвдiлання нашого з закордоновими украiнцями. Якби Ви знали, моi молодi приятелi, скiльки зневiри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперiшнi зносини галичан та буковинцiв iз Украiною, скiльки сорому та прикростi робили не раз украiнцям нашi «нацiональнi», а властиво мiсцевi хиби – неточнiсть, балакучiсть та пустомельство, брак характерностi, iндиферентнiсть та моральна грубошкiрнiсть, байдужнiсть до важних загальних справ, а завзятiсть у дрiбницях, пуста амбiтнiсть та брак самокритики, парадування европейськими формами при основнiй малоосвiтностi та некультурностi, якби Ви знали i вiдчували се так, як сього вимагае теперiшня хвиля, то я не сумнiваюся, що в серцi кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собi i покласти Ганнiбалову присягу: вiднинi доложу всякого зусилля, щоб увiльнитися вiд тих хиб, поводитися краще, працювати пильнiше над собою.

Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з украiнцями, щоб охоронити його i тих, iз ким вiн буде мати зносини, вiд прикрих розчарувань. А головна рiч у тiм, чим можемо ми, галичани й буковинцi, в разi свобiднiших вiдносин у Росii, допомогти Украiнi. На капiтали ми не багатi, та й не капiталiв потребуватимуть вiд нас украiнцi. Так само дурять себе тi галичани та буковинцi, якi вже тепер облизуються, надiючися, що свобода в Росii створить iм дорогу до роблення iнтересiв, до корисних посад та сутих доходiв без працi. Певна рiч, у порiвняннi до нашоi заробковоi мiзерii росiйськi вiдносини не одному можуть видатися блискучими, але не треба забувати, що на легкi заробiтки та на маснi посади всюди конкурентiв багато, а спецiально Росiя багата на таких «ташкентцiв», iз якими нашi кандидати не легко витримають конкуренцiю. Та й не «ташкентцiв», не аферистiв, не спекулянтiв на легкий хлiб потребуе вiд нас Украiна, i коли ми нiчого iншого, лiпшого не зумiемо дати iй, тодi сором i ганьба нам!

Не заiмпонуемо ми украiнцям i своею iнтелiгенцiею, своiм рiвнем теоретичноi освiти. Лиха доля змусила нас виростати i вчитися в краю, де завдяки шляхетському режимовi наука вважаеться небезпечним оружжям, якого не слiд давати в руки суспiльностi, де шкiльне навчання в самiм зародi затруене конфесiйними, полiтичними та нацiональними пересудами, де свобiдна критика виелiмiнувана з виховання, де пануе так зване Brotstudium, навчання для хлiба, для кар’ери, навчання, тiсне та далеке вiд тоi широкоi гуманностi, що лежить в основi захiдноевропейського, а подекуди навiть росiйського вищого шкiльництва. Отже, й тут не багато чим можемо стати в пригодi украiнцям. Щонайбiльше хiба яко вчителi язикiв – нiмецького, польського, потроху класичних, бо наука язикiв у наших школах трактуеться справдi лiпше, як у росiйських. Хоча й тут треба сказати, що останнi роки зазначили поворот на гiрше, i, прим., знання нiмецького язика, яке виносять молодшi генерацii з галицьких гiмназiй, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знання якi хоч трохи вищi вимоги[13 - Як редактор ЛНВ i один iз редакторiв видань Украiнсько-руськоi видавничоi спiлки, де мiстяться також переклади з нiмецькоi мови, я дуже часто маю нагоду дiставати до рук переклади наших молодих студентiв iз нiмецькоi мови i мушу тут заявити, що тi переклади з двома-трьома виiмками – просто скандальнi i друкувати iх можна, хiба доконавши таких численних та основних поправок, що первiсний скрипт не раз зовсiм щезае пiд ними. Просто жаль робиться хлопцiв, що не раз над такими перекладами задають собi немало працi, надiючися заробити дещо i, очевидно, й самi не пiдозрiвають того, як мало вони розумiють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо тi, що повиходили з руських гiмназiй, звичайно так само мало володiють руською мовою i виявляють цiлковитий брак вправи – думати нею i передавати чужi думки. Се таке соромне свiдоцтво теперiшнього стану нашоi середньоi освiти, що попросту не знаеш, що й думати про неi. (Прим. автора.)].

Подумае дехто, що бодай нашими шкiльними книжками, що обiймають уже повний курс народноi i середньоi школи, можемо прислужитися украiнцям. На жаль, треба сказати, що й ся надiя марна. Нашi шкiльнi пiдручники, знов-таки в значнiй мiрi завдяки пануючому в Галичинi режимовi, переважно неоригiнальнi, основанi на перестарiлих педагогiчних принципах, а деякi надто такi далекi вiд рiвня сучасноi науки (прим., природописнi), що про безпосередне користування ними в украiнських школах у Росii не може бути анi бесiди i вони щонайбiльше можуть пригодитися авторам нових пiдручникiв задля своеi термiнологii.

Та проте е у нас дещо таке, що може стати в пригодi украiнцям у Росii. Маю на думцi той практичний смисл, привичку бiльше додивлятися до конкретних фактiв, як до теорiй, i бiльше вироблену привичку до публiчного життя, до органiзацiй i парламентаризму. Надто довголiтня боротьба за нацiональнi права виробила у нас певну традицiю i немалий засiб досвiду в таких справах, що все може дуже пригодитися тепер, коли й росiйську Украiну жде перспектива проходити ту саму школу помiж двома огнями – польським i московським. Правда, i тi добрi прикмети в душнiй галицькiй атмосферi дуже часто переходять на хиби, на тiснозорiсть, боязливiсть, байдужнiсть до всяких смiлих поривiв i заскорузлiсть у своiм тiснiм кружку, та тут уже певно нове iсторичне життя в ширших межах само собою швидко здужае усунути тi хиби.

Я бажаю тiльки одного – звернути Вашу увагу, молодi приятелi, звернути увагу всеi суспiльностi на ту велику iсторичну хвилю, якоi наближення чуемо всi. Нам прийдеться змобiлiзувати всi своi сили, щоб задоволити потреби тоi хвилi. Та поки ще вона не надiйшла, до працi, молодi приятелi, до iнтенсивноi, невсипущоi працi над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свiдомих i статечних мужiв, повних любовi до свого народу i здiбних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужiв потребуе кожда нацiя i кожда iсторична доба, а вдвое сильнiше буде iх потребувати велика iсторична доба, коли всiй нашiй Украiнi перший раз у ii iсторичнiм життi всмiхнеться хоч трохи повна громадянська i полiтична свобода.




УКРАЇНА САМОСТІЙНА





ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО


Коли пiдходимо здалека до високих гiр, наiжених голими стрiмкими скалами, увiнчаних ледiвцями, мов гладкими скляними стiнами, то мимовiльно в нашiй душi зринае жах i гомонить думка: «Там вийти! Стати на онтiй ледянiй iглi – нi, се неможливо!».

Коли европейцi почали на руiнах давньоi Нiневii вiднаходити глинянi цегли, вази та цiлiндри, покритi клиновими написами, i побачили, що се написи уложенi незвiсними iм характерами по незвiснiй системi (чи то азбучне письмо, чи силабiчне, чи iдеографiчне?) i на незвiснiй, давно вимерлiй мовi, то по довгих даремних пробах порiшили, що вiдчитання сього письма – рiч неможлива.

Коли простому чоловiковi скажете, що сонце вiддалене вiд землi на 20 мiлiонiв миль i що промiнь свiтла в однiй секундi пробiгае 40 000 миль, то вiн, коли схоче бути щирий з вами, витрiщить на вас очi i запитае:

«А хiба ви були на сонцi? Хiба ви iздили на свiтлянiм променi? То неможливе, щоб ви могли се знати!»

Чи маемо пригадувати з iсторii тi моменти, де погляд на межi можливого i неможливого доводив людей до комiчних або трагiчних конфлiктiв? Грецькi фiлософи-елеати рядом субтельних розумувань доказували неможливiсть усякого руху. Французький iсторик i полiтик Тьер доказував неможливiсть руху паровоi машини. Католицька церков часiв гуманiзму i Реформацii в’язницею, тортурами i кострами боронила погляду на неможливiсть кулястоi форми землi, iснування антиподiв i iснування iнших свiтiв, заселених розумними iстотами. А проте досвiд показав i показуе щодень, що всi тi неможливостi – фальшивi, фiкцiйнi, виплоди чи то староi, на вiру повторюваноi традицii, чи то суб’ективного стану даного чоловiка, чи вкiнцi недотепностi та недосконалостi наших змислiв, доки iх не окрилюе критичний розум, опертий на детальнiм вивченнi i порiвняннi фактiв i явищ.

Цiла iсторiя нашоi цивiлiзацii, матерiальноi i духовоi, – се не що як поступове, систематичне i ненастанне вiдсування, вiддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, вiд чого iх руки i iх думки вiдскакували як вiд скляноi гори, се для нас показуеться зовсiм можливим i навiть зглядно легким до виконання. В свiтi передових борцiв нашого часу можна, навпаки, зауважити деколи певне переоцiнення людських сил i здiбностей, певну вiру в те, що границь можливостi загалом нема нiяких, що все безмежне поле незвiсного, невислiдженого, неясного i загадкового досi для нас се не е нiяка скляна гора, нiяка неможливiсть, а тiльки величезний невиiжджений досi степ, який жде тiльки смiливих душ i бистрих очей, щоб покритися новими битими шляхами i дати людськiй запопадливостi новi, невимовно багатi здобутки. Сим можна пояснити собi той голосний гомiн протестiв, який пiднявся був перед кiльканадцятьма роками, коли славний берлiнський учений Дюбуа Реймон виступив зi своiми сiмома тезами, з яких кожда починалася категоричним Ignorabimus[14 - Ігнорую (лат.)].

Та з другого боку, бачимо явища зовсiм протилежного характеру.

Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумовi» витолкувати, що вiдьма не може лiтати на кочерзi, не може перекидатися в собаку, не може доiти жаб i ящiрок. Вiн, може, буде притакувати вам, може, буде й сам смiятися з такоi вiри, але проте в душi буде твердо переконаний, що якби на Юра опiвночi знайшов вiдьму на обiйстю i вдарив ii батогом або уздечкою, то рано з того батога або з тоi уздечки потече молоко.

Пробуйте ви доказувати йому, що з нiчого не може бути нiчого, що матерiя не може повстати з нематерii, а органiзм не може безпосередньо повстати з неорганiчного тiла, – вiн буде на вас дивитися як на еретика i скаже вам з найбiльшою певнiстю i не пiдозрiваючи анi разу трудностей питання, що Бог сотворив свiт iз нiчого, а чоловiка з глини.

Для «простого хлопського розуму» являеться зовсiм можливим те, що грошi, закопанi в землi, горять i пiдходять чимраз ближче наверх, що вода в рiках опiвночi перед Йорданом на хвилю перемiняеться в вино, що опiвночi перед Рiздвом воли розмовляють людською мовою, що гадина кусае жалом, грiм б’е стрiлою, а веселка п’е воду з криниць або рiк i часто разом з водою висмоктуе риби та жаби, що упир ходить по смертi i вночi висмоктуе живим людям кров iз тiла, не лишаючи нiякоi рани анi слiду i т. д. А прецiнь для iнтелiгентного чоловiка все те – чистi, очевиднi неможливостi, про якi смiшно навiть дискутувати, не то щоб доказувати iх, покликаючися на те, що для «простого хлопського розуму» вони яснi i натуральнi.

Значить – простий хлопський розум не може бути нiяким критерiем в питаннi про межi можливого i неможливого, так як i загалом у жаднiм питаннi, що вимагае дрiбнiшого дослiду i ширшоi критики. Та се вже звiсна людська слабiсть, яку давно i влучно схарактеризував Спенсер у методичнiй пропедевтицi соцiологii, що хоча ми в справах математики, фiзики, медицини та астрономii «простому хлопському розумовi» не признаемо нiякоi компетенцii, а вимагаемо фахового знання, то в справах суспiльного життя, полiтики, соцiологii дуже часто покликуемо сей «простий хлопський розум» як свiдка або навiть як судiю. Ми не мiркуемо, що сей розум анi не простий, бо його кривили i кривлять тисячнi упередження i само обмеження його кругозору, анi не здоровий, бо вiн властиво здобуток тисячних генерацiй i розумових течiй, не раз дуже хорих i уломних.

Сi, може трохи банальнi уваги насунула менi на думку дискусiя, яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякi основнi питання нашого нацiонального розвою. Що значить народне вiдродження? Якi сфери матерiального i духового життя обiймае воно, а якi повиннi бути виключенi вiд його впливу? Якi цiлi слiд, а яких не слiд ставити народному руховi? Якi iдеали лежать у межах можливого, а якi вибiгають поза тi межi? І чи слiд приймати тi межi як щось дане i незмiнне, чи, може, слiд товкти об них руками або й головами i старатися вiдсувати iх усе далi й далi?

Я не буду вдаватися в деталi сеi суперечки мiж «Дiлом» i «Молодою Украiною» з одного а чернiвецькою «Буковиною» з другого боку. Зауважу тiльки, що хоч би аргументи двох перших i не переконали кождого, то проте контраргументацiя «Буковини», основана на вбогiм арсеналi «простого хлопського розуму», блискучо доказала повну незгожiсть i недостатнiсть сього арсеналу для рiшання таких широких i скомплiкованих питань. Ми далекi вiд того, щоб за сю аргументацiю накликати небеснi громи на голови бiдних публiцистiв «Буковини» – вони в простотi духа i по щиростi сказали, що знали, – але вважаемо сей випадок доброю наукою для тих публiцистiв, що всякi такi появи треба обговорювати обережно i з вiдповiдно широким поглядом на рiч; що становище холодного i практичного полiтика часом бувае якраз не холодне i не практичне i що всяке теоретизування, а особливо публiцистичне, мае значiння тiльки тодi, коли являеться висловом, виясненням тих iнтересiв, тих почувань, течiй, якi наклюнулись або накльовуються в суспiльностi, i без найтiснiшого контакту з життям те розумування робиться сiрою, безплодною доктриною, що в деяких випадках (коли доктринер дiстане в руки силу, впливи) може принести народному життю необчисленi шкоди.

Придивiмося з чисто методологiчного погляду тому питанню, а радше цiлому сувоевi тих питань, якi були пiдкладом згаданоi газетярськоi полемiки. Нема нiчого забавнiшо-го, як бачити наглi перескоки з одного становища на друге у прихильникiв «простого, здорового розуму». Сьогоднi вони виливають свое святе обурення на тих, що пiдносять важнiсть економiчного чинника в народнiм життi, важнiсть «жолудкових iдей», – а завтра глянь! Самi вони проти iдеалу полiтичноi самостiйностi виточують як першу гармату – тi самi жолудковi iдеi… «Наш народ бiдний, його визискують усякi лихварi i здирцi. Рятуймо свiй бiдний народ, пiднесiм його економiчно, а не гаймо часу на пустi мрii про далекi, до зреалiзування неможливi iдеали». А пiслязавтра тi самi люди для потреб хвилевоi полемiки знов змiнять фронт i будуть кидати громи на тi самi жолудковi iдеi – i нiчого собi.

Хоч i як несерйозно ставлять питання сi люди, та проте сама справа варта дискусii. Економiчне питання таке важне, таке основне, що й при справi полiтичноi самостiйностi всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихiдну точку. Адже ж уся соцiальна боротьба наших часiв у головнiй мiрi (не виключно!) зводиться на усунення економiчного визиску в усякiй формi. Та поставивши питання так, ми вiдразу бачимо перед собою просту i ясну перспективу. Адже змагання до усунення економiчного визиску мусить ео ipso[15 - тим самим (лат.)] бути змаганням до усунення визискувачiв своiх чи чужих, а в разi даного вибору певно насамперед чужих, а потiм своiх. А що значить полiтична несамостiйнiсть якоiсь нацii, як у остатнiй лiнii такий ii стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе iншiй нацii, мусить вiддавати часть здобуткiв своеi працi на цiлi, якi з ii розвоем i забезпекою не мають нiчого спiльного? Значить, жолудковi iдеi, тобто нацiонально-економiчнi питання самi собою, з залiзною консеквенцiею пруть усяку нацiю до виборювання для себе полiтичноi самостiйностi, а в противнiм разi розкривають перед нею неминучу перспективу економiчного невiльництва, занидiння, павперизацii, культурного застою i упадку. Правда, нашi (i не нашi) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску – се ж утопiя, се неможливiсть! Головна рiч – удержання полiтичного i соцiального спокою, при якому б без перешкоди могла функцiонувати та драбина, по якiй однi йдуть угору, а другi вдолину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лiсу, дайте нам спокiйно сидiти на посадах i добиватися маеткiв, а там, коли ми будемо матися добре i забезпечимо своiх дiтей, то й цiлiй нацii буде лiпше. Адже ж коли забезпечений я, мiй сусiд, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нацii. Економiчний прогрес у тiм i лежить, щоб та часть нацii була чимраз бiльша й бiльша i щоб ii забезпечення було чимраз ширше й тривкiше». Розумiеться, так ясно сi панове сього не скажуть, бо тут занадто виразно видно б було iх класовий i хатнiй егоiзм, iх нехiть до всякоi боротьби, до всякого iдеального (отже й нацiонального) змагання, коли воно мае бути важким здобуванням, а не влiтати в руки готове, так як мiфiчний печений голубець у рот. Розумiеться, соцiолог мусить i егоiзмовi признати певне i то досить широке управнення в рядi факторiв, що двигають розвiй народу; але сей егоiзм не повинен бути густою хмарою, що закривае сонце, не повинен бути розтiччю i розбратом з iдеею загального прогресу, бо в такiм разi вiн робиться не пожиточним фактором, а ворогом, з яким усi чеснiшi елементи мусять боротися. Соцiальна динамiка нашого часу показуе, що збагачення одиниць стоiть звичайно в простiй пропорцii до зубожiння народноi маси, а число збагачених одиниць стоiть у простiй пропорцii до числа зубожiлих. Чим бiльше багачiв у центрi, тим бiльше бiдноти довкола; чим бiльше нагромадження багатства в одних руках, тим бiльшi простори займае зубожiння мас. Соцiальний супокiй – се найкраща гарантiя для п’явок – висисати iх жертви. Що з погляду ширших, навiть чисто економiчних iнтересiв нацii анi такий економiчний прогрес, анi такий соцiальний супокiй не пожаданi, – сього не треба й доказувати. Що великi соцiальнi п’явки, нассавшися хоч i до надлюдських розмiрiв, можуть навiть пальцем не кивнути для добра тоi нацii, якоi соками вони наситилися, се доказують нам приклади наших домашнiх Харитоненкiв, Терещенкiв i братii iх.

Далеко вище вiд сього егоiстично-матерiалiстичного погляду треба поставити той, який покiйний Драгоманов так завзято критикував i осуджував пiд назвою «аполiтичноi культури». Ся назва не зовсiм добре характеризуе саму рiч, бо ж само поняття «культури» мiстить у собi так багато полiтичних чинникiв (плекання мови, письменства, школи, народноi освiти i т. п.), що неполiтична культура – се contradictio in adjecto[16 - Внутрiшне протирiччя (лат.)]. Та я маю на думцi той напрям думок, який звичайно висловлюеться такими бiльше-менше фразами: «Плекаймо рiдну мову, письменство, освiту, науку, пiдносiм нацiональну свiдомiсть серед народу, а в полiтику, себто в активну полiтику, не мiшаймося». Для зрозумiння i вiдповiдного оцiнення сеi течii треба додати, що вона повстала на грунтi полiтично несвободнiм, де участь в активнiй полiтицi ео ipso значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичинi, де участь у активнiй полiтицi кождому громадяниновi не тiльки дозволена, але навiть наказана законами, такого напряму не було i не могло бути. Там, де вiн був, а почасти е й досi, вiн не був якоюсь свiдомою програмою назавсiгди, але хiба висловом фактичних вiдносин: полiтичноi самовлади з одного i полiтичноi безправностi з другого боку. От тим-то критика покiйного Драгоманова супроти сього напряму була лише почасти справедлива, наскiльки вона вдаряла на загальну апатiю i зневiру в успiх нацiональноi украiнськоi справи, що крилися пiд сим окликом. Бо ж годi заперечити, що вiдповiдно ведена просвiтня, лiтературна i загалом культурна робота навiть без мiшання украiнцiв у активну полiтику могла б була з часом здобути украiнству певне, хоч i маленьке полiтичне значiння, а всi такi, зразу чисто iдейнi i iдеалiстичнi рухи, переходячи в маси, мають те до себе, що захоплюють чимраз бiльше життевих – педагогiчних, економiчних i полiтичних iнтересiв, витягають людей на чимраз ширшу арену боротьби. Воюючи з самим поняттям «неполiтичноi культури», покiйний Драгоманов не вдавався в аналiз того, як треба би вести культурну працю, щоб вона навiть у мiнiмальних межах давала живi плоди, а не була пустим аматорством i стратою часу, – не пробував аналiзувати, вiдки взялася i яким робом запанувала по пам’ятнiм указi 1876 р. та дивна апатiя i знеохота до украiнства, що народила й сам оклик «неполiтичноi культури». Докладний аналiз був би показав Драгоманову, що в значнiй мiрi й сам вiн був сьому винен, що голошенi ним у початку 70-х рокiв доктрини в дальшiм розвитку дали сю консеквенцiю. Бо ж пригадаймо, що головною характеристикою полiтичних поглядiв Драгоманова в його киiвськiм перiодi було переконання про конечнiсть мiститися украiнству i полiтично, i лiтературно пiд одним дахом з росiйством. Украiнська лiтература – популярна, для домашнього вжитку; все, що понад те, повиннi украiнцi за примiром Гоголя й Костомарова писати по-росiйськи, наповняючи здобутками свойого духа спiльну всеросiйську скарбiвню. Тi самi думки пробував Драгоманов з властивою йому силою i категоричнiстю ширити i в Галичинi, та тут вони зустрiли рiшучий вiдпiр, навiть з боку таких прихильних до Драгоманова людей, як В. Навроцький (див. його реферати з праць Драгоманова в «Правдi», 1874—76 рр.). Не багато змодифiкував вiн тi думки й тодi, коли росiйськi порядки змусили його шукати захисту для вольного украiнського слова за границею. Правда, в «Переднiм словi» до «Громади» вiн начеркнув етнографiчнi межi украiнськоi нацii, а в своiх многоцiнних фольклорних працях раз у раз зводив рiч на значiння i становище украiнського народу як самостiйноi нацii в розвитку духових зв’язкiв мiж заходом i сходом, мiж пiвднем i пiвнiччю. Але в його полiтичних писаннях украiнцi завсiгди тiльки пiвденнi росiяни i такими повиннi бути й надалi. Вiн силкувався навiть мiцнiше зв’язати украiнцiв з росiянами боротьбою зi спiльним ворогом – абсолютизмом, а в своiх програмових нарисах, особливо в «Вiльнiй спiлцi», дав зразок зовсiм безнацiональноi росiйськоi федерацii, кладучи в основу той самий територiальний подiл, котрого недостатнiсть для Австрii вiн ясно розумiв iще в 1875 р. Проти думки про украiнський сепаратизм не тiльки pro praeterito[17 - Для минулого (лат.).], а й pro future[18 - Для майбутнього (лат.).], вiн не переставав протестувати до кiнця життя. Одним словом, глибока i сильна вiра в захiдноевропейськi iдеали соцiальноi рiвностi i полiтичноi волi заслонювала перед його очима iдеал нацiональноi самостiйностi, iдеал, що не тiльки вмiщуе в собi оба попереднi, але один тiльки може дати iм поле до повного розвою. І навпаки, не маючи в душi сього нацiонального iдеалу, найкращi украiнськi сили тонули в общеросiйськiм морi, а тi, що лишилися на свойому грунтi, попадали в зневiру i апатiю. Для нас тепер не пiдлягае сумнiвовi, що брак вiри в нацiональний iдеал, продуманий до крайнiх консеквенцiй також на полiтичнiм полi, був головною трагедiею в життi Драгоманова, був причиною безплодностi його полiтичних змагань, бо ж теорiями про басейни рiк i про сфери економiчних iнтересiв не загрiеш людей до полiтичноi дiяльностi.

Варто взагалi звернути увагу на ту характерну змiну, яка в кiнцi XIX в. зайшла в розумiннi движучих сил у iсторii людства. Особливо остатне десятилiття XIX в. можна назвати епохою реакцii проти одностороннього марксiвського економiчного матерiалiзму чи фаталiзму. Для Маркса i його прихильникiв iсторiя людськоi цивiлiзацii – то була поперед усього iсторiя продукцii. З продукцii матерiальних дiбр, мов лiторослi з пня, виростали i соцiальнi, i полiтичнi форми суспiльностi, i ii уподобання, науковi поняття, етичнi i всякi iншi iдеали. В останнiх роках обернено питання другим кiнцем. Що гонить чоловiка до продукцii, до витворювання економiчних дiбр? Чи самi тiльки потреби жолудка? Очевидно, що нi, а цiлий комплекс його фiзичних i духових потреб, який бажае собi заспокоення. Продукцiя, невпинна i чимраз iнтенсивнiша культурна праця – се виплив потреб i iдеалiв суспiльностi. Тiльки там, де тi iдеали живi, розвиваються i пнуться чимраз вище, маемо й прогресивну i чимраз iнтенсивнiшу матерiальну продукцiю. Де нема росту, розвитку, боротьби i конкуренцii в сферi iдеалiв, там i продукцiя попадае в китайський застiй.

Коли ж iдеал – життя iндивiдуального – треба признати головним двигачем у сферi матерiальноi продукцii, тим, що попихае людей до вiдкрить, пошукувань, надсильноi працi, служби, спiлок i т. д., то не менше, а ще бiльше значiння мае iдеал у сферi суспiльного i полiтичного життя. А тут синтезом усiх iдеальних змагань, будовою, до якоi повиннi йти всi цеглини, буде iдеал повного, нiчим не в’язаного i не обмежуваного (крiм добровiльних концесiй, яких вимагае дружне життя з сусiдами) життя i розвою нацii. Все, що йде поза рами нацii, се або фарисейство людей, що iнтернацiональними iдеалами радi би прикрити своi змагання до панування одноi нацii над другою, або хоробливий сентименталiзм фантастiв, що радi би широкими «вселюдськими» фразами покрити свое духове вiдчуження вiд рiдноi нацii. Може бути, що колись надiйде пора консолiдування якихсь вольних мiжнародних союзiв для осягнення вищих мiжнародних цiлей. Але се може статися аж тодi, коли всi нацiональнi змагання будуть сповненi i коли нацiональнi кривди та неволення вiдiйдуть у сферу iсторичних споминiв. А поки що треба нам iз чеським поетом стояти на тiм:

У зорях небесних великий закон
Написаний, золотолитий,
Закон над закони: свiй рiдний край
Над все ти повинен любити.

    (Із «Космiчних пiсень» Яна Неруди)
Усякий iдеал – се синтез бажань, потреб i змагань близьких, практично легших, i труднiших до осягнення, i бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Mit einem Stich ins Unm?gliche[19 - Поза межами можливого (лат.).], – як каже Чемберлен, – ось чим вiдрiзняються культурнi iдеали i пориви европейськоi цивiлiзацii. Що такi iдеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругiв людей, вести тих людей до найбiльших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати iм сили в найстрашнiших муках i терпiннях, се лежить, мабуть, у кровi iндоарiйськоi раси i тiльки ii одноi; серед iнших рас ми того явища не зустрiчаемо.

Ідеал нацiональноi самостiйностi в усякiм поглядi, культурнiм i полiтичнiм, лежить для нас поки що, з нашоi теперiшньоi перспективи, поза межами можливого. Нехай i так. Та не забуваймо ж, що тисячнi стежки, якi ведуть до його осущення, лежать просто-таки пiд нашими ногами, i що тiльки вiд нашоi свiдомостi того iдеалу, вiд нашоi згоди на нього буде залежати, чи ми пiдемо тими стежками в напрямi до нього, чи, може, звернемо на зовсiм iншi стежки. Виплоджений так званим матерiалiстичним свiтоглядом фаталiзм, який твердив, що певнi (соцiальнi, разом з тим i полiтичнi) iдеали мусять бути осягненi самою «iманентною» силою розвою продукцiйних вiдносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи нi, належать сьогоднi до категорii таких самих забобонiв, як вiра в вiдьми, в нечисте мiсце i феральнi днi. Ми мусимо серцем почувати свiй iдеал, мусимо розумом уяснювати собi його, мусимо вживати всiх сил i засобiв, щоб наближуватись до нього, iнакше вiн не буде iснувати i нiякий мiстичний фаталiзм не сотворить його там, а розвiй матерiальних вiдносин перший потопче i роздавить нас, як слiпа машина.




СВОБОДА І АВТОНОМІЯ



I

В останнiх роках у всiх кругах громади йде жива суперечка про перебудову всього громадського устрою для осягнення якнайкращого розвою всiх громадянських сил. Рiзнi люди висловлюють рiзнi погляди вiдповiдно до того, на якому становищi стоять i якi iнтереси та суспiльнi сили уважають найважнiшими. Ось на днях читали ми в «Новом времени» голос д. Меншикова, який iнодi говорить як розумний чоловiк, а iнодi договорюеться до такого, що хоч святих iз хати виноси. І ось вiн, говорячи про будущий устрiй Росii, нi з сього нi з того випалюе таку бомбу: «Россия для русских! Нема бiльшоi дурницi, як признавати в будущiй думi якiсь права iншим народностям або признавати, прим., украiнцiв якимось окремим народом. Не слiд також допускати до думи всiх iнородцiв: евреiв, полякiв, башкирiв, кавказцiв. Треба показати iм, що ми тут пани».

Чудно робиться, читаючи такi слова, а вони лунають часто з рiзних росiйських газет та журналiв та знаходять вiру й там, де би не слiд було. Треба бути цiлковитою дитиною в полiтичних справах, щоб у сьогоднiшню пору загрiвати себе i свою публiку таким дитинячим та наiвним покликом. Так як коли б нiхто на свiтi й не знав, що Росiя сьогоднi бiльше для французiв, для нiмцiв, англiчан та жидiв, що в ii державний скарб повкладали своi мiлiарди i знай пильнують кождоi копiйки, яка впливае до того скарбу вiд «русских», i украiнцiв, i iнородцiв, щоб подiлитися нею. І так як би нiхто не знав, що найбiльша часть збiжжя та природних багатств Росii в «русских» i не руських ii частинах iде в руки тих же чужих експлуататорiв, що тiльки завдяки полiтичним та громадським порядкам у Росii змогли здобути собi в нiй такi впливи i такi доходи. Коли Росiя увiльниться вiд того чужого, египетського ярма, в яке попала завдяки своiм порядкам, попала так важко i так глибоко, як нi одна сучасна держава, хiба тодi була б якась маленька пiдстава до такого високого гоц, яке вже тепер проголошуе д. Меншиков.

«Россия для русских!» Ну, добре, а що таке ся Росiя? Чи самi «русские» збудували ii, самi своею силою держать ii? Здаеться, не треба надто глибоко влазити в iсторiю, щоб зрозумiти, що над збудуванням i утвердженням теперiшньоi Росii працювали всi племена, що входять в ii склад, працювали й нiмцi, й украiнцi, i всякi iнородцi. Нехтувати ними тепер, коли дiло стануло на тiм, аби з тоi Росii зробити для всiх вигiдну i простору хату, се значить не розумiти азбуки державно-полiтичного життя. Адже ж не буде добра в такiй хатi, де половина людностi житиме безправно, здана на ласку й неласку другоi половини, примушена мовчати i нидiти та безпомiчно дивитися на панування другоi половини!

Та яке те панування! Адже ж маси «русского», великоруського народу живуть сьогоднi в такiй нуждi, в такiм занедбаннi, бiдностi, темнотi, поневiрцi, що весь цивiлiзований свiт з жахом i невiрою читае про се покази свiдкiв. Дайте своiм власним народним масам хоч стiльки хлiба, щоб вiн мiсяцями не жив березовою корою, хоч тiлько освiти, щоб вiн не закопував себе живцем у землю зо страху перед антихристом, хоч стiльки самоуправи, щоб вiн мiг сам дбати про своi iнтереси, а тодi вже говорiть: «Ми тут пани!» Взагалi, се дуже погана манера стукати на свое панство i верховодство там, де всi свiдоцтва говорять про сумний i важкий стан Росii i де треба б якнайбiльше скуплення духу i уваги на те, щоб винайти дорогу справжнього вiдродження суспiльства замiсть засмiчувати його голови пустими фразами, що свiдчать лише про заслiплення та безтямнiсть.

«Непотрiбно давати нiяких прав iнородцям», – гукае д. Меншиков, не розумiючи того, що тих iнородцiв мiлiони, що iх з лиця землi не зiтреш. Що, як тi самi iнородцi скажуть: нi, ми недаром працювали над здвигненням Росii, вона потрiбна й нам i для нашого розвою, ми не хочемо вiдставати вiд неi, хочемо жити в нiй, але жити як люди, як рiвноправнi громадяни, а не як раби та наймити? Д. Меншиков боiться, що всi iнородцi ненавидять «русских» i, одержавши права, будуть працювати на згубу та шкоду Росii. Думаю, що се побоювання нi на чiм не оперте. Певна рiч, коли iнородцi (а е мiж ними багато народiв свiдомих, з далеко вищою, як у самих корiнних «русских», цивiлiзацiею) не зазнають вiд тих «русских» нiчого iншого, як кривди, знущання та зневаги, то нiвiдки iм i набратися любовi та поваги до них, i коли добродii вродi д. Меншикова бажають, щоб так або й ще гiрше було й надалi, то по-мойому, се засуджуе Росiю на дальше, необмежене занепадання i не вiщуе нiякоi кращоi будущини.

Кращi уми в Росii, йдучи за такими ж умами Захiдноi Європи, давно вже вказали iнший шлях для справдi тривкого i плодючого розвою. Сей шлях основуеться на першому принципi всякого громадського життя – пошанi до чоловiка, до його кровних iнтересiв, до його природних, невiдчужених прав, таких як свобода слова й органiзацii, як нетиканiсть домашнього огнища без суду, як свобода заробiтку та переселення i т. д. Се елементарнi основи для всякого хоч трохи успiшного життя громадського i державного, i, власне, запевнення i укрiплення тих основ не бачимо досi в Росii. Вiд того браку терпить i пропадае так само великоруське плем’я, як i всякi iнородцi, i поки стан сеi елементарноi необезпеченостi тривае в Росii, поти всякi такi балакання, що «ми тут пани» i «Россия для русских», виходять на жалку самохвальбу того хазяiна, що, сховавшися пiд столом перед грiзною коцюбою своеi господинi, вiдтам пискливим голосом озиваеться: я пан дому!

Нi, нема нiякоi потреби i зовсiм не пора росiйським патрiотам дурити себе привидом панства i панування над ними, що мусять бути iх спiвгромадянами i товаришами в важкiй працi над загоенням тяжких ран, нанесених усiй Росii дотеперiшнiм режимом. От у Пiвнiчнiй Америцi проголошено «доктрину Монро»: Америка для американцiв, а показалося, що хоч там i край багатий i господарка розвинена не в порiвняннi до Росii, а таки без чужого робiтника годi обiйтися, i тi робiтники, хоч помагають збагачувати Америку, проте й самi вивозять iз неi мiлiони. Не така тепер пора, щоб держава, яка простяглася на шосту часть земноi кулi, могла вiдгородитися китайським муром вiд решти свiта.


ІІ

З питанням про надання всiм росiянам (не лише «русским») повноi громадянськоi свободи i надання гарантiй для тоi свободи (до таких гарантiй належать: перенесення управи краю i законодавства на виборну народну репрезентацiю, одвiчальнiсть мiнiстрiв перед тою репрезентацiею i контроль державних фiнансiв з боку тоi ж репрезентацii) в’яжеться тiсно питання автономii краiв i народностей, питання, що мусить бути розв’язане не лише в iнтересi поодиноких народiв i краiв, але i в iнтересi цiлоi держави. Росiйськi письменники та полiтики дуже часто, коли зайде мова за автономiю рiзних окраiн, вiдкидають усяку думку про неi головно тому, що, мовляв, усяка така автономiя ослабить цiлiсть держави. Так як коли б для збереження цiлостi людського тiла доконче було треба, щоб у нього були зв’язанi руки й ноги, закритi очi та затканi вуха. Вони не хочуть розумiти того, що, обезсиливши поодинокi частi держави, вони обезсилять тим самим i цiлiсть. Щоб держати окраiни в нiмiм i глухiм послусi, на се треба повертати чимраз бiльше урядових сил i грошей, якi без того можна б повертати на спiльну користь усiеi людностi. Розрiст державноi адмiнiстративноi машини, зовсiм непродуктивноi, а зате ненажерноi, потягае за собою чимраз бiльшi кошти i не осягае своеi цiлi, бо, як ми бачили в останнiх роках росiйськоi iсторii, такий розрiст доводить на кiнцi до повного безладдя, до самоволi навiть найдрiбнiших чиновникiв, до повного упадку почуття права серед людностi, доводить самих чиновникiв до крадiжок, до хабарництва, а мирну люднiсть до розрухiв i актiв самоволi як пiмсти за ту самоволю, яку iй доводиться терпiти. Так було скрiзь у Європi доти, доки уряди вiрили в свою единомудрiсть i в те, що треба всю люднiсть держати у безправii i страсi. І що ж тодi було? Замiсть супокою i тихоi мирноi працi вiчне незадоволення людностi, вiчнi розрухи та бунти, чимраз бiльшi урядовi утиски, пошукування за всякими конспiрацiями, а в парi з тим iшло зубоження людностi i ослаблення всього державного життя. Коли ж дiйшло до крайностi, вибухали революцii, якi силкувалися розiрвати тi обручi державноi опiки. Виборено, таким чином, права i пошану для кождоi людини або бодай бiльшостi людей до участi в веденнi державних прав, в судiвництвi та законодавствi, i нiде через се держава не потерпiла, а навпаки, з розростом i свобiдним розвоем суспiльних сил росла й розвивалася також держава. В числi таких держав була й Австрiя, в якiй, окрiм нiбито пануючого народу – нiмцiв, живуть ще iншi народностi, сказати б по-росiйському – iнородцi: чехи, хорвати, серби, украiнцi, поляки, румуни. Були мiж нiмцями також такi мудрi, що гороiжилися та кричали: Австрiя – то нiмецька краiна, i нiкому, крiм родовитих нiмцiв, тут нiякi права не належаться. Та швидко навiть такi мудрi зрозумiли, що так не можна жити анi нiмцям, анi нiкому обiк них. І в Австрii були побоювання, що нехай лише трiсне нiмецький державний обруч, то вся Австрiя розскочиться як розбита бочка. А тим часом показалося, що з наданням усiм меншим народам громадянських i нацiональних прав Австрiя не лише не розскочилася, але навпаки, скрiпилася i виросла в силу, i чим бiльше права й користi здобувають собi в нiй рiзнi народи, тим сильнiше вони й держаться тоi Австрii, бачачи собi в нiй не ворога, а захист i опору. Добре колись сказано, що чоловiк утiкае не вiд калача, але вiд меча. Так само й малим народам, iнородцям нема нiякого iнтересу вiдриватися вiд великих держав, бо, вiдiрванi, вони не були б анi на хвилю безпечнi перед сусiднiми державами i iх впливами та визиском. Отже, боятися того, чого бояться росiйськi полiтики, що ось, мовляв, надамо права украiнцям, литовцям, кавказцям та iншим iнородцям, то всi вони повiдриваються вiд Росii, на се нема нiякоi пiдстави. Всiх тих iнородцiв на «настоящих русских» не переробите, а навiть хоч би се яким чудом божим удалося (се досi не вдалося нiякiй державi на свiтi), то все-таки тi частини держави уже силою свого географiчного положення, вiдмiнностi землi й клiмату будуть перти до заховання своеi вiдрубностi, до своiх окремих прав i iнституцiй, вiдповiдних до iх способу життя та спецiальних родiв господарства, будуть жадати собi автономii. Так не забуваймо ще одного. Надання такоi автономii рiзним окремим частинам великоi держави, отже, не лише iнородцям, але й «коренным русским» у рiзних частинах широкоi держави, – то не лиш уступка, добродiйство держави для людностi. Нi, се держава мусить робити в своiм власнiм iнтересi, а коли й люднiсть матиме при тiм якiсь користi, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обiк центрального ще й свого автономiчного уряду. Бачимо се й в Росii на земствах, яких удержання так само лягае тягарем на людностi, потребуе окремих податкiв та коштiв, як i удержання самого центрального уряду. Та се ще не значить, щоб автономiя була шкiдлива i непожиточна для мiсцевоi людностi. Росiйська держава занадто велика, щоб один центральний уряд мiг лише дбати про безпечнiсть i законнiсть у всiх частинах i краiнах, але тим менше вiн може дбати в кождiй частинi про тисячнi мiсцевi iнтереси, дрiбнi з погляду державного, але дуже важнi для загалу мiсцевоi людностi. Дороги i шляхи, мости i греблi, недороди i мiсцевi випадки, пошестi й хороби, школи i лiкарнi – все се такi речi, що iнакше залагоджуються в кождiй губернii i вимагають окремого проводу й опiки не так уряду, як радше власних мiсцевих людей, зорганiзованих для сього дiла. Така автономiя нiяким робом не може бути шкiдлива для цiлостi держави, навпаки, вона корисна для неi, бо дбае за зрiст добробуту i заспокоення народних потреб у кождiм куточку держави вiдповiдно до мiсцевих обставин. Вона пожиточна для держави й тим, що полегшуе iй адмiнiстрацiю, беручи на себе тi ii частi, яких ведення було б для державних урядiв занадто коштовне. Без такоi автономii жодна велика держава не може встоятися, i тi, що радять Росii обходитися без неi, очевидно, самi не тямлять, що говорять.


ІІІ

Свобода й автономiя мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономiя мусить опиратися вповнi на основах громадянськоi свободи. Се треба ясно зрозумiти, бо iнакше можна на гарне слiвце – «автономiя» дати себе зловити так, як се ми бачили в першiй росiйськiй Думi, де в так званiм клубi автономiстiв пiд плащем автономii сидiли обiк щирих прихильникiв свободи також люди, що лякалися ii й бажали чогось зовсiм iншого вiд дiйсноi громадянськоi свободи в новочаснiм розумiннi.

Щоб зрозумiти рiзницю мiж автономiею, опертою на якiйсь iншiй основi, прим., на iсторичнiй традицii, досить буде заглянути до карт iсторii середнiх вiкiв. Середнi вiки зi своiм феодалiзмом були, властиво, золотим часом автономii в найрiзнiших ii формах. Автономнi були провiнцii супроти найвищого владника, автономнi були князi, графи, барони та дiдичi супроти цiлоi держави, автономнi були бiльшi мiста, оскiльки мали силу й засоби окупити та оборонити свою автономiю. Супроти сих дрiбних автономiй щезала зовсiм сила центральноi держави; щоб у разi потреби зiбрати ii i довести до дiла, треба було не раз незвичайного зусилля полiтикiв, хитрощiв, обiцянок або навiть насилля i боротьби. Кожна автономна одиниця була в своiм ширшiм чи тiснiшiм обсязi повноправною, мала власть над добром, свободою, життям i смертю оселеноi в тiм обсягу непривiлейованоi людностi; не було зовсiм того, що називаемо державним правом, спiльним i обов’язковим для всiх громадян, а були тiльки дипломи та привiлеi, надаванi верховною властю чи то поодиноким особам, чи родам, чи провiнцiям, чи городам. Цiлiсть держави була, таким робом, дiйсною федерацiею рiзнородних сил i груп, що дуже часто йшли наперекiр одна однiй (рицарство, прим., цiлi столiття завзято воювалося з мiстами, мiста, особливо в Ломбардii, воювалися з iмператорами i т. д.); удержання центральноi державноi властi було дiлом хiба незвичайно здiбних i енергiйних одиниць, а найчастiше пiд володiнням звичайних або слабосильних володарiв уся держава стояла загальним безладдям, яке вийшло в приповiдку у нас у приложеннi до староi Польщi (Polska nierzadem stoi[20 - Польща на безвладдi стоiть (пол.) – приказка, що стосувалася династii Сасiв, коли панувала анархiя.]).

Не можна сказати, щоб тi порядки були зовсiм шкiдливi для загального прогресу. Вони, як знаемо, допомогли в тих жорстоких часах до розвою мiст, ремесел, торгiвлi та шкiльництва, розбуджуючи загальну конкуренцiю суспiльних сил, суспiльних, одначе, в тiснiшiм значеннi: упривiлейованих. Внизу пiд тими упривiлейованими бiльше-менше повноправними верствами жила i томилася бiльшiсть народу, робуча маса селянства та мiщанства, або позбавлена всяких людських прав, здана вповнi на ласку Leibeigen[21 - «Крiпосних (нiм.).] (феодалiв, монастирiв або бiльших мiст), або до краю обмежена, стiснена в своiх людських правах, наражена на тисячнi напастi та знущання сильних та самовiльних панiв. Треба було довгих столiть i завзятоi боротьби, з одного боку, суверенiв з пiдданими, з другого боку – тих пiдданих зi собою i суверенами, поки з того автономiчно-федералiстичного хаосу виробилися суцiльнi новочаснi держави з одноцiльною армiею, одноцiльною бюрократiею, одноцiльними правами й iнституцiями, в тiм числi й з одноцiльними запоруками загальноi громадянськоi свободи. Історiя бачила в тiм довгiм розвоi жахливi сцени селянських вiйн i рицарських нападiв, городських революцiй i кривавих розрухiв; те, що привикли називати Великою Французькою революцiею, – се був лиш один блискучий епiзод у тiй довгiй революцii, що вела з середньовiкового автономiчно-федералiстичного хаосу до новочасних порядкiв.

Розумiеться, що та французька революцiя не була також останнiм епiзодом у тiй боротьбi новочасних порядкiв з середньовiковим феодалiзмом i його традицiею. Занадто сильнi його паростi пережили ту революцiю i ростуть та буяють собi ще й досi не тiльки в iнших краях Європи, де та революцiя не була переведена так основно, як у Францii, i чiплялася бiльше зверхнiх форм, нiж самоi основи соцiального та полiтичного життя, але i в самiй Францii, де на наших очах iде нова, хоч i безкровна поки що революцiя – боротьба державноi властi не з релiгiею, як плещуть злi язики, а з занадто вибуялою автономiею церковноi органiзацii, що, черпаючи своi сили з державного органiзму, повертае iх систематично на шкоду того органiзму. А в Нiмеччинi, Австрii, Італii та Іспанii ся боротьба мусить бути ще завзятiша i тяжча, бо тут обiк страшенноi сили новочасного, не на релiгiйнiй, але на полiтичнiй основi зорганiзованого клерикалiзму, що йде до усталення свiтськоi властi панства над усiм свiтом, живуть i сильнi паростi середньовiкових феодальних традицiй з iх завзятим змаганням до автономii, опертоi не на свободi i рiвноправностi всiх громадян держави, а на iсторичних традицiях, ворожих тiй рiвноправностi й свободi.

Для нас, украiнцiв, що разом з Польщею, а потiм з Росiею i Австрiею перейшли всi фази того великого iсторичного процесу i по якiйсь iронii долi звичайно мусили коштувати найпоганiшi i найприкрiшi наслiдки тих старих порядкiв, для нас у теперiшню пору дуже важне зрозумiння сеi iсторичноi азбуки, яка б давала нам тверду основу в дальшiм полiтичнiм життi i хоронила нас вiд неясностi i баламутства.

От тим-то думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути анi автономiя sans phrase[22 - Безумовно (фр.)] анi федералiзм sans phrase, але все i всюди: повна полiтична воля i рiвнiсть забезпечення ii людських прав, а вже на тiй основi автономiя нацiональностi.




UKRAINA IRREDENTA


Украiнське питання переходить в новiших часах дивнi форми розвитку. Вiдколи при кiнцi XVI вiку унiя з Польщею, зразу полiтична, а далi й обрядова, силою натуральноi реакцii кинула мiж украiнцiв сильний фермент i збудила першi проблиски нацiонального почуття, першу свiдомiсть нацiональних iнтересiв, вiдрубних вiд iнтересiв польських (почуття вiдрубностi вiд Московщини збудилося i виступило досить рiзко вже в другiй половинi XVII вiку), бачимо серед украiнського народу i серед украiнськоi суспiльностi певне аналогiчне, хоч не паралельне хвилювання тоi свiдомостi i того почуття. Серед iнтелiгенцii (головно духовноi i мiщанськоi) пiсля гарних розмахiв кiнця XVI i першоi половини XVII вiку бачимо певний вiдплив сил i духа, певне ослаблення в другiй половинi XVII вiку; боротьба з польськими гегемонiйними замахами скiнчилася остаточно побiдою украiнського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в украiнцiв не стало вже сили анi полiтичноi далекоглядностi. Історiя украiнськоi iнтелiгенцii в XVIII вiцi, то iсторiя ii асимiляцii з московською. Правда, почуття окремiшностi, навiть деякого локального патрiотизму не вигасло, навiть Мазепинськi традицii тлiли подекуди, та почуття безсильностi i анахронiчностi тих традицiй було загальне.

В ту пору i украiнське простолюддя дiйшло до тоi самоi мети, хоч трохи iншою дорогою. Часи мiж Люблiнською унiею а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгiршого заневолення украiнського народу. Польський державний i суспiльний лад, особливо на украiнськiй землi, розвився тодi з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвiту на основi мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собi тодiшню господарку як чисто патрiархальну; господарка на таких колосальних маетностях, як тi, що на Украiнi належали до Конецпольських, Вишневецьких, Острожських i др., з самого свого заложення не могла бути анi чисто рiльничою анi патрiархальною. Нагромадження сирих плодiв у одних руках мусило вироджувати початки промислу, та й сама продукцiя рiльнича обчислена була не на домашню консумпцiю, а на вивiз. Взагалi треба пригадати, що iсторiя украiнського торгу вивозового трохи чи не старша вiд писаноi iсторii украiнського полiтичного життя; про сей торг ми маемо звiстки вже у арабських писателiв IX i Х вiку, в договорах Олега i Ігоря з Вiзантiею, в походах Святославових, в цiлiй iсторii Великого Новгорода i т. д. В першiй половинi XVII вiку сей торг обнiмав не тiльки сирi продукти рiльничi, такi, як пшеницю, шкури, мед, дерево, вiск, але i вироби промисловi, такi, як дьоготь, мед до пиття i спирт. Грiш золотий i срiбний не був рiдким гостем не тiльки в панськiм замку, але i в мужицькiй хатi, – про се свiдчить безлiч золотих i срiбних скарбiв, позакопуваних в украiнськiй землi, свiдчать iнвентарii, де визначувано повинностi не тiльки натурою (панщиною i продуктами), але й грiшми. Нема сумнiву, що значна часть сих домашнiх промислiв на Русi, яких решта доживають ще нинi свого вiку, як ось кошикарство, гончарство, колодiйство, шаповальство, дiгтярство, гончарство, малярство i т. д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрiм нинiшнi знавцi бачать признаки доброго старого стилю i доброi староi технiки. Можна сказати смiло, що Украiна – правда, пiд шляхетською нагайкою, – починала тодi входити на шлях загальноевропейськоi цивiлiзацii i якби не сусiдство татар i не Хмельниччина, то, певно, що нинi була би щонайменше йшла поруч з економiчним розвоем найпоступовiших нiмецьких i провiнцiй.

Обставини зложилися iнакше. В хвилi, коли для Нiмеччини скiнчилася страшна 30-лiтня вiйна, розпочалася в Вкраiнi 60-лiтня, далеко страшнiша руiна, почалася трiумфами при Жовтих Водах, Корсунi та Пилявцях, а скiнчилася побоiщем при Полтавi. В тiй страшнiй огнянiй пробi украiнська свiдомiсть народна уперше проявилася в масах народних – i се був цiлий iсторичний плюс тих вiйн. Та на лихо економiчнi i культурнi пiдстави, на котрих ся свiдомiсть могла б була окрiпнути i розвитися, були дотла зруйнованi вiйнами, край зубожiв, вилюднився, опустiв, а закiнчення вiйни не принесло масам народним майже нiякоi полегшi, а тiльки дало iм iнших, i не можна сказати, щоб лiпших, панiв. Історiя XVIII вiку для украiнських мас народних, то поступове ослаблювання свобiдного козацького елементу, ширення крiпацтва а рiвночасно обкроювання i притлумлювання автономii, початкiв просвiти народноi i всiх прав украiнськоi окремiшностi. Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська нагайка, та тiльки гнала украiнську нацiю не на шлях поступу у цивiлiзацii, а в безодню темноти i застою. От тим-то не диво, що свiдомiсть нацiональна i полiтична серед мас украiнського народу падае, що обсяг його iнтересiв звужуеться до границi власноi хати, власноi громади, що розумiння державного устрою стаеться так само мiфологiчне, як релiгiя, як примiтивне розумiння природи. Та от при кiнцi XVIII вiку Польща падае, часть украiнського народу входить в склад одноi з великих держав европейських, в склад держави по зверхньому вигляду нiмецькоi та зложеноi з рiзних народностей, переважно нiмецьких. Полiтичне значення сього факту де в чому переоцiнено нашими iсториками – мабуть, на те, щоб допекти полякам. Австрiя наразi, через пiвстолiття, нi в чому не полiпшила полiтичного стану нашого народу, не дала йому анi однiеi такоi свободи, якоi б вiн не мав за часiв Польщi хоч би в формi привiлеiв (напр. Ставропiгiя). Вона навiть не дала йому тривких пiдвалин просвiти на нацiональнiм грунтi – на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соцiальне значення захоплення Галичини Австрiею. Се ще велике питання, чи мужик зискав що-небудь вiд опiки австрiйських цiсарiв, вiд iх не раз гуманних та майже завсiгди паперових патентiв. Одне можна сказати: панщиннi тягарi, що давнiше регулювалися звичаем, не раз добровiльними загодами мiж паном i громадою, не раз були хвилево побiльшуваннi, то знов зменшувались, тепер були списанi i систематизованi, так що мужик мiг надiятися iх побiльшення, проти котрого цiсарськi патенти були слабкою охороною, але iх зменшення не мiг надiятися нi в якiм разi. Правда, мужик одержав дев’яту воду на киселi правноi охорони, та за те мусив давати рекрута i оплачувати бюрократичну машину, iмпортовану, ворожу iнтересам краю, здирливу i зарозумiлу на свою нiбито цивiлiзаторську мiсiю. Досить прочитати описи подорожiв по Галичинi тодiшнiх нiмецьких учених i публiцистiв, як Краттера, Гакета i др., щоб переконатися, з якою погордою вiдносилися вони до людностi, ii способу життя i традицiй. То ж не диво, що тi цивiлiзатори, касуючи нашi монастирi, возами продавали жидам на завивання масла старi книги та рукописи, перетоплювали старi пам’ятки золотництва, марнували все те, чого вартостi не вмiли оцiнити.

І дарма було б думати, що Галичина зискала що-небудь чи то культурно через зближення до таких краiв, як Чехiя та Ракуси, чи економiчно через зближення до великих центрiв европейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть iще поза рiк, Австрiя систематично душила i руйнувала в Галичинi початки промислу i фабрик так, що в р. 1772 було iх у нас бiльше, нiж в 1848. Австрiя свiдомо спиняла розвiй економiчноi самодiяльностi в Галичинi, щоби мати мiсце вiдбуту для фабричних продуктiв iнших провiнцiй; на се давно вказують польськi писателi, та нашi iсторики, занятi переважно питаннями нацiональними, на сей бiк справи не звертають уваги. В усякiм разi важно те, що за 50 лiт життя пiд «европейською» Австрiею руський народ, беручи загально, не зробив анi кроку наперед в цивiлiзацii, не пiднявся до розумiння того, хто вiн i якi його iнтереси, не вийшов поза глухе вiдчування своеi кривди, поза глуху ненависть до своiх гнобителiв-панiв, мандаторiв (се були наполовину цiсарськi урядники!) та економiв. Русини застелювали своiми трупами всi побоевища австрiйськi в наполеонських вiйнах – чи лишилася хоч одна згадка в пiснi народнiй про тi вiйни? І якби не оповiдання «Сави iз Пiдгiр’я», звiршоване Могильницьким, то люди, не ознайомленi зi спецiальною iсторiею австрiйськоi армii поодиноких ii полкiв, могли б i не знати, чи воювали русини в тих вiйнах. Що й iнтелiгенцiя руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрiкалася своеi руськостi i робилася нiмцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своеi нацiональностi, не знаючи, куди похилитися, се показав д. Коцовський в своiй книжцi про Шашкевича, хоча його увагам треба би бiльше систематичного порядку, та й сам матерiал тепер можна би значно поповнити новими даними.

Тiльки з 1848 роком починаеться нова доба в життi Галицькоi Русi; те, що було досi, то були в найлiпшiм разi проби вiдродження, були мрii, бажання, була потрохи й агiтацiя. Тiльки знесення панщини i надання полiтичноi свободи дало можнiсть дiйсного життя для нацii, котроi ядром були мужики. І ми бачимо, що й у iсторii свiдомостi народноi сей рiк становить епоху. Знесення панщини, вiйна з Кошутом, похiд москалiв на Угорщину – се живi теми пiсень i оповiдань народних i досi. І ся свiдомiсть народна вiд 1848 року вже не перериваеться, а противно дужчае, хоч, звiсно, дуже помалу. Вiд того ж року починаеться й серед руськоi iнтелiгенцii ширше духовне життя, i по десяти лiтах хитання та непевностi чiльна часть руськоi iнтелiгенцii вияснюе для себе питання про те, до якоi нацiональностi ми належимо; ще цiлих 10 лiт треба було до вияснення питання, що властиво становить суть тоi народностi i яку властиво цiль мае русько-украiнське вiдродження, коли ще по 1848 роцi Зубрицький з погордою писав про «язик пастухов», до котрого вiн не хоче знижувати своiх благородних уст, то молодi украiнцi 70-х рокiв признали власне тих «пастухов», т. е. мужикiв, головною основою нацii, прокламували голосно думку, що i язик, лiтература i цивiлiзацiя не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти iм здобути собi свобiдне людське життя нарiвнi з другими людьми, i що iнакше всi тi гарнi речi будуть пустою забавкою або мертвою мумiею, а не чимсь таким, щоби варто було працi i заходiв розумного чоловiка. Вiдтодi справа русько-украiнського вiдродження в Галичинi стала твердо i безповоротно на яснiй i широкiй дорозi. Приложення утилiтарного принципу до всiх здобуткiв цивiлiзацii змусило молоду iнтелiгенцiю замiсть давнiшого широко скачучого дилетантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усього потрiбно для народу, значить, i на просвiту народну, на пiзнання економiчного, соцiального i духовного стану народу, на освiдомлювання того народу в його нацiональних, полiтичних i громадянських правах.

Можна смiло сказати, що всi отi iдеi i напрями були би на Галицькiй Русi виросли й самi без нiяких постороннiх впливiв; та не менше певне й те, що при загальнiй слабостi галицько-руського розвою на iх зрiст потрiбно би було не 50, а зi 100 лiт, якби не сильний прилив оживляючих iдей з Украiни, що пiд Росiею. Ми можемо розрiзнити три фази, три ступенi тих впливiв, вiдповiднi до розвою украiнства в Росii. Перша фаза починаеться з 20-х рокiв i тягнеться до початку 50-х. До Галичини доходять в тiм числi писання Котляревського, Квiтки, Максимовича та iн., iх мова подобаеться галичанам, iх твори переписують, перероблюють; талановитiшi галичани пробують i собi ж складати твори на подобу украiнських, та нiхто з них, з виемком Шашкевича, та, може, ще Моха i Кобринського (автора книжечки: «Способъ борзо выучити читати» 1842 р.) не здае собi докладно справи з того, для кого мае служити та лiтература, яка мае бути остаточно ii мета. Народ робив панщину i був темний, духовенство руське в переважнiй масi було сполонiзоване i жило в добрiй приязнi з мандаторами панських маеткiв та iншими офiцiалiстами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках Наук. тов. iм. Шевченка), а хiба де в кого з русинiв будилося почуття нацiональноi вiдрубностi в першiй лiнii на тлi ненавистi до полякiв (головно пiд впливом писань Зубрицького «Rys dziejоw narodu ruskiego» 1839 i Kronika miasta Lwowa). Та анi у Зубрицького, анi у Головацького, анi загалом нi у кого з русинiв до 1848 р. ми не находимо нiчого, щоби можна назвати виразно суспiльно-полiтичною програмою, бо така програма можлива тiльки там, де люди свiдомi своеi духовноi i матерiальноi сили, свiдомi того, що можуть щось зробити, що iх голос мае у других якусь вагу. Такоi свiдомостi у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, i для того навiть найсмiлiша полiтична манiфестацiя, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекримiнацii та побожнi бажання не пiдноситься до сформулювання якоi-небудь програми дiяльностi русинiв хоч би в найближчiй будущинi. З кожноi стрiчки сего iнтересного твору вiе на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думае сам, злиться сам i з всiм тим навiть мусить критися, а в такiм разi що ж i думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?

І 1848 рiк небагато поправив дiло. Правда, народна маса вiддихнула свобiднiше, народна свiдомiсть пiднялася вище, та витворений попереднiми лiтами роздiл мiж мужиком i iнтелiгенцiею руською не зменшився. Характер усього руху, що не вирiс на нашiм грунтi органiчно, а звiявся над Галичиною, мов захiдний вихор, мав те до себе, що на Галицькiй Русi на якийсь час витворив iлюзiю якоiсь ерократичноi суспiльностi, iлюзiю нацii-попiвства з прищiпкою-мужицтвом. Ся iлюзiя мае в iсторii свою назву – святоюрства. Була се карикатура польськоi шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цiлою нацiею, а тут духовенство, котрому в 1848 роцi вдалося в Галичинi вiдiграти певну, в його очах дуже тонко-полiтичну, а в очах iсторii далеко непочесну роль. Ся ерократична iлюзiя помимо всiеi дивовижностi пережила у нас звиш 20 лiт i навiть досi не загибла до решти. Не диво, що i в 1848 р., i в найближчих по нiм роках анi з Украiни, анi нi, звiдки-iнде не могли до нас дiйти нiякi такi впливи, що були не до вподоби тiй – бачилось, всевладнiй ерократii, тiй володарцi над тiлом i душею народу. Не диво, що до нас не дiйшли iдеi Кирило-Мефодiiвського братства (КМБ), що iм’я Шевченка тiльки раз принагiдне згадане було на з’iздi руських «учених» 1848, а поезii його аж до 1859 р., не були в Галичинi нiкому звiснi. В 50-х роках iз творiв другого генiального украiнця Гоголя тiльки один «Тарас Бульба» прийнявся в Галичинi, був перекладений, та й то не здобув собi ширшоi популярностi, лежав десятками лiт на складi в книгарнi Ставропiгiйськiй. В 50-х роках галичани цофнулися взад навiть поза лiтературну школу Котляревського, а то навiть поза Захарiю Копистенського та Івана Вишенського (порiвняй, напр., теологiчнi та iсторичнi трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живiсть та яснiсть викладу, а навiть на методичнiсть i уклад цiлостi з «Палiнодiею», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрiзисом» Бронського!).

На Украiнi тим часом розвiй iшов трохи вiдмiнною дорогою. Вiд часу Петровоi реформи Росiя ввiйшла в бiльше безпосереднi i живi зносини з найпоступовiшими краями Європи – Нiмеччиною, Голландiею i Францiею, нiж iх коли-небудь мала Украiна. Коли в XVIII вiцi на Украiнi помалу йшло i збiльшувалось закрiпощування i отемнювання широких мас народних, то укр. iнтелiгенцiя, русифiкуючись, все-таки набирала рiвночасно й европейськоi освiти i европейських поступових iдей. Часи Катерини II – часи галломанii, та разом з тим часи вольтер’янства i мартинiзму, т. е. вiльнодумства не тiльки релiгiйного, а й соцiального та полiтичного. І коли при Наполеонi французи зустрiлися з росiянами на побоевищах, а далi 1812 р. зложили iм пам’ятну вiзиту в iх власнiй хатi, то найшли народ зовсiм неподiбним до свого, але генералiв i полководцiв – майже таких самих французiв, як i вони самi (згадаймо Чiчагова, що вмер «англiйським громадянином», Багратiона, Ростопчина i др.). Було б дуже немудро думати, що росiяни брали вiд французiв тiльки строi, манери, мову; брали й дещо бiльше, обiк смiшного й гидкого, брали чимало й здорового та свiтлого. В часi наполеонiвських вiйн, а може й ще перед ними, прийшло до Росii вiльномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям мiжнародноi спiльностi людей, зв’язаних одною гуманною iдеею. Та обiк вiльномулярських лож i в зв’язку з ними швидко повстае думка про волю полiтичну, про основний перестрiй внутрiшнiй Росii, повстае «Общество Соединенныхъ Славян», а далi велика конспiрацiя Пестеля, Рилеева, Бестужева та Муравйова-Апостола. Тi товариства i змови захапували широкi круги iнтелiгенцii i находили особливо податний грунт на Вкраiнi, найпаче Лiвобережнiй, де найбiльше ще живi були традицii козацькоi автономii. Цiкавим документом того, як амальгамувалися тi iдеi однi з другими i витворили особливий погляд на украiнську минувшину, е «Історiя Руссов», написана украiнцем Полетикою. Упадок конспiрацii 1825 р. i Миколаiвська реакцiя не могла вбити того нового, европейського духу, прищепленого на росiйський грунт. Вiн проблискував у творах Грибоедова, Пушкiна, Гоголя, Лермонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Белiнського, в наукових працях Боткiна, Грановського i товаришiв кружка Станкевича, а в 40-х роках ожив з новою силою в цiлiй плеядi великих писателiв та поетiв, таких як Тургенев, Гончаров, Григорович, Достоевський, Некрасов, за котрими пiшли далi Толстой, Островський, Щедрiн i др. В дiяльностi тих великих писателiв, особливо «людей сорокових рокiв», треба мати на увазi не саму тiльки лiтературну школу, але бiльш або менш укриту полiтичну думку, котра кермувала ними при виборi тем i напрямi працi, котра пiддала Тургеневу iдею «Записок охотника», ярко вiдбилася в Герценових «Листах iз-за границi», а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакунiна, а наполовину й Тургенева, на життя за границею Росii. Правда, полiтичнi iдеали у цих людей не ставилися i не формувалися досить ясно, та зате iдеали особистоi волi i гуманностi були для них святi i дорогi над усе.

Цiкаве явище. Коли давнiше, вiд часiв Катерини; в кожнiм гуртi писателiв i дiячiв росiйських мiж найпоступовiшими бачимо родовитих украiнцiв (згадаймо Капнiста, автора «Ябеди», Каразина – основателя Харкiвського унiверситету, повiстярiв Погорiльського i Нарiжного, поета Гнiдича, а нарештi Гоголя), то мiж плеядою рос. писателiв 40-х рокiв виднiших украiнцiв нема. Натомiсть цiла плеяда украiнських писателiв i дiячiв (без огляду на те, чи вони пишуть по-украiнськи чи по-росiйськи) формуеться довкола Шевченка i служить мiсцевим украiнським справам (найдемо там i великоруса Срезневського). І серед цiеi групи будиться думка полiтична i находить вираз в програмi Кирило-Мефодiiвського братства (КМБ). Цiкаво, що в порiвняннi до думок росiйських лiбералiв i радикалiв, думки братчикiв про волю людини, особливо про визвiл крiпакiв, були не менше радикальнi i виразнi, та обiк цього ми знаходимо тут далеко виразнiшу думку полiтичну про волю нацiональностi i про федеральний зв’язок усiеi слов’янщини, думку, подiбну до тiеi, яку в р. 1848 пiднiмав на слов’янськiм з’iздi в Празi Бакунiн та вiд якоi i сам вiн i iншi радикали росiйськi в пiзнiших роках вiдбiгли. Правда, цей перший проблиск широкоi самосвiдомостi мусили украiнцi вiдплатити дуже тяжко, i урядовi репресалii не тiльки заглушили дальший розвiй думок братчикiв на довгi лiта, але, що сумнiше, у самих братчикiв, навiть таких як Костомаров, викликали певну внутрiшню реакцiю, так що думки тi в значнiй мiрi полишилися в сферi теорii i не зробилися живою народною програмою украiнського народу або хоч би тiльки невеличкоi меншостi украiнськоi iнтелiгенцii. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього i то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою нацiональною.

Та, проте, думки КМБ мали вплив на Галичину, i то вплив великий, хоч о бiльше як 10 лiт спiзнений. Вони дiйшли до нас в тiй формi, яку iм дав у своiх творах Шевченко, в формi поетичнiй i, що ще гiрше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки вiдмiннi, менше повнi i менше яснi. Правда, майже рiвночасно з творами Шевченка до нас дiйшли й iншi, пiзнiшi писання братчикiв: iсторичнi монографii Костомарова, «Записки о Южной Руси» Кулiша, «Основа», твори Марка Вовчка. Та основнi думки КМБ в тих писаннях хоч були, без сумнiву, але були схованi доволi глибоко, а що найгiрше, полiтичнi думки КМБ в них зовсiм не виказувалися, а й соцiальнi думки, особливо по фактичнiм знесеннi крiпацтва, виходили на якусь не дуже виразну фiлантропiю, починалися i кiнчалися словами Шевченковими: «Обнiмiте ж, брати моi, найменшого брата». Слова гарнi, коли в них вложити свiдомiсть цiлоi програми працi для добра того найменшого брата, та без такоi свiдомостi зовсiм пуста фраза.

Ідеi КМБ, процiдженi крiзь твори Шевченка, «Основу» та пiзнiшi белетристичнi, iсторичнi та етнографiчнi писання братчикiв, – от це змiст тiеi другоi фази впливу украiнськоi iнтелiгенцii на галицьку, що характеризуе у нас 60-тi роки i далi початок сторонництву народовцiв у Галичинi. Двигачем украiнського впливу в Галичинi в ту пору був Кулiш, людина великоi спосiбностi, великоi працi i заслуги та не тверда, власне, в тiм, чого найбiльше треба було для галичан, в поглядах на суть нацiональностi i на суть цивiлiзацii. Особистi вподоби дуже часто затемнювали у нього програмовi справи, абстрактнi думки заставляли його забувати про живих людей i iх живi потреби. Доктринер з виглядом реального полiтика, дилетант-поет з виглядом практичного дiяча, дилетант-учений з величезним самолюбiем – був Кулiш менш усього спосiбний до впровадження таких примiтивних, у всякiм розвою запiзнених людей, якими були iнтелiгентнi галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною вiн не здобув нiчого, крiм довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успiв передати галичанам зi свого iдейного арсеналу, остаточно тi самi галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякi i то немаловажнi користi для Галичини, посунула розвiй галицько-руськоi iнтелiгенцii значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рiшила побiду народноi мови над старим галицьким макаронiзмом, що значнi ряди свiтськоi iнтелiгенцii привернула до украiнсько-росiйськоi нацiональностi i тим зробила значний матерiальний пiдрив у аристократичнiй святоюрськiй iлюзii. Та поза тими основними фактами не хибло й iнших: молода iнтелiгенцiя, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собi програму дiяльностi, вияснювати своi вiдносини до святоюрства, до полякiв, до власного народу i його потреб. Було в тих пробах чимало непевностi, хитання та «безпрограмовостi», як колись називав ii Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося i не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безстороннiй iсторик мусить це признати, хоча 60-тi роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого iсторика.

«Основа» i тi украiнофiльськi видання, що групувалися довкола неi, в Росii по своiм iдеям були запiзненi о пiвтора десятка лiт, iм треба було появитися в 40-х роках. Тодi, коли вони появилися, росiйська, а з нею разом i чисельна украiнська iнтелiгенцiя пiшла вже значно наперед i з погляду на iдеi, i з погляду на лiтературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути нацiональним «откровенiем» для Галичини, але не була ним для Украiни, не збудила в нiй такого ентузiазму, якби треба було надiятися, i швидко впала. Те, що наступило по ii упадку, належить до найсумнiших карт в iсторii нашого нацiонального розвою. Чiльна частина украiнськоi iнтелiгенцii, особливо молодiж, разом з молодiжжю росiйською, рвалася наперед до широкоi полiтичноi дiяльностi, переходила рiзнi фази соцiалiзму, бунтарства, ходження мiж народ, пропаганди полiтичноi революцii, а за той час старшi поколiння украiнцiв, навiть бувшi братчики КМБ, iдейно йшли взад та взад, поки не дiйшли до iдей безполiтичноi культури та абстрактного украiнофiльства.

Роки 70-тi i 80-тi в iсторii украiнськоi свiдомостi були i назавсiгди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти лiт вiн е характеристикою, хоча, звiсно, вплив його працi i думок триватиме далеко довше i ввiйде в великiй частi як основа всякого будущого програми роботи на украiнськiм грунтi. Натура виемково суцiльна, многостороння та енергiчна, вiн, пройшовши в молодих лiтах усю ту iдейну школу, яку проходила росiйська молодiж вiд Белiнського до «Колокола», вчасно почав шукати для себе практичноi дiяльностi такоi, котра б лучила в собi тi поступовi iдеi з нацiональним украiнським грунтом. При росiйських порядках таке шукання мусило довести до трагiчного кiнця. Всiею душею поступовий европеець, чоловiк, котрого, напр., бомбардування Парижа зворушувало до гiрких слiз, Драгоманов був заразом щирим украiнцем, що вiдчував вельми живо свiй кровний зв’язок з Украiною, знав ii всю вiд краю до краю, любив ii не як абстракцiю, не як термiн географiчний, не як ефективний полик, вродi Кулiшiвського, «вiд Кубанi до Есманi», а любив у ii конкретних життевих проявах, любив ii народ, починаючи вiд своiх полтавцiв а кiнчачи «пораненим братом», бiдним, занедбаним угорським русином. В особi Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип – свiдомого европейця i не менше свiдомого украiнця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знаменитi критично-публiцистичнi статтi, такi як «Историческая Польша i великорусская демократия», «Вiльна спiлка», «Чудацькi думки», «Листи на Надднiпрянську Украiну» були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу – свiдомого, поступового европейства i разом з тим свiдомого украiнства. Здобутком тих його праць був рух украiнськоi молодiжi в 70-х i 80-х роках, а остаточно повстання русько-украiнськоi радикальноi партii.

Для того, хто колись буде займатися оцiнкою дiяльностi Драгоманова, iнтересно прослiдити повiльну та консеквентну еволюцiю його поглядiв на украiнську нацiональну самостiйнiсть. Як писатель полiтичний i критик Драгоманов виступив з окликом: лiтература великоруська для великорусiв, украiнська для украiнцiв, а росiйська – спiльна iнтелiгентним верствам обох нацiй. В основi цiеi думки багато правди, та, толкуючи ii як категоричний iмператив, доходиться до абсурдiв. От тим-то Драгоманов з часом, пiд впливом нових фактiв, звiльна обмежував ii, з одного боку, на боротьбу проти усякоi нацiональноi ексклюзивностi, проти ширення нацiональноi ненавистi i шовiнiзму, а, з другого боку, признавав, що iнтелiгентна лiтература на украiнськiй мовi залежить вiд натуральноi еволюцii укр. нацii i мусить повстати тодi, коли в нiй настане потреба (як ось тепер у Галичинi), та поки що основою лiтературноi дiяльностi свiдомих украiнцiв повинна бути лiтература популярна, конечна для просвiти укр. мас народних.

Аналогiчну еволюцiю переходили думки Драгоманова також щодо питання про полiтичну самостiйнiсть Украiни. В 70-х, ба i в 90-х роках вiн гаряче протестував проти тих, хто закидав росiйським украiнцям полiтичний сепаратизм, протестував проти «Моск. ведомостей» Каткова так само, як i проти укр. сепаратизму з австрофiльскою закваскою, ширеного львiвською «Правдою» О. Барвiнського. Вiн дорожив державною цiлiстю Росii, вбачаючи в нiй сильну запору проти пангерманiзмовi, та, з другого боку, бажав такого внутрiшнього перестрою Росii, котрий би вiдповiдав його европейським iдеям про права людини, про самоуправу корпорацiй, громад i кантонiв. Виходячи з принципу утилiтарностi, вiн в проекту всеросiйськоi полiтичноi програми «Вiльна спiлка» не клав надто великоi ваги на нацiональнiсть, а бiльшу вагу на культурнi i економiчнi потреби громад i територiй. В «Чудацьких думках» i «Листах на Надднiпрянську Украiну» вiн i тут поробив значнi концесii розбудженому напоровi нацiонального почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собi полiтичного грунту скiльки зможе, полiтична самостiйнiсть стане питанням часу; форма, в якiй буде осягнена та самостiйнiсть, буде тiльки питанням полiтичного опортунiзму.

Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найлiпше видно на таких людях, котрi на словах вiд нього вiдхрещуються, вважають його репрезентантом застарiлих доктрин, а себе далеко поступовiшими i консеквентнiшими вiд нього. До таких належать русько-украiнськi соцiал-демократи та «консеквентнi» марксисти. Їх змагання – погодити космополiтичнi доктрини соцiальноi демократii з украiнським нацiоналiзмом, марксiвський «матерiалiстичний свiтогляд» з даними украiнськоi iсторii – це вельми займаючий образ ферментацii, яку викликали у нас думки, пропагованi Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соцiалiстами тi люди поробилися в значнiй частi пiд впливом Драгоманова i украiнського нацiоналiзму нассалися обiк Шевченка головно з його писань.

В останнiх роках вийшли двi брошури, котрих автори займаються украiнськими нацiональними питаннями з погляду доктрин соцiальноi демократii. Одна брошура написана по-росiйськи, видана в Липську i присвячена автором «другому з’iздовi русько-украiнськоi радикальноi партii», мае титул «О безвыходности украинского социализма», друга ж, написана членом тiеi самоi русько-украiнськоi радикальноi партii Юлiаном Бачинським, мае титул «Ukraina irredenta (по поводу емiграцii). Суспiльно-полiтичний скiц». Автор «Безвыходности», опираючись на даних економiчного розвою i соцiал-демократичнiм толкованнi тих даних, доказуе з незвичайним жаром, що украiнська нацiя не iснуе, не може i не повинна iснувати, що всi заходи украiнофiлiв i нацiоналiстiв, щоб ii витворити, – пуста i з поступового погляду шкiдлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючись на тих самих даних i на тiй самiй фiлософii, доказуе, що Украiна не тiльки iснуе, але мусить швидше чи пiзнiше статися самостiйною державою, витворити свою лiтературу i штуку, зукраiнщити всi рiзнороднi елементи на своiй територii, а бодай скупити iх довкола спецiальних украiнських iнтересiв економiчних. Пiсля автора «Безвыходности» украiнський народ нiчого так гаряче не бажае, як зiллятися з москалями в одну народнiсть i через те присвоiти собi вiдразу всi здобутки московськоi просвiти; пiсля Ю. Бачинського, по виборенню полiтичноi волi власне Украiна буде найбiльшим ворогом едностi з Росiею, бо цi економiчнi iнтереси будуть на тiй едностi найбiльше терпiти; зато Польща, що нинi явно i тайно рветься геть вiд Росii, тодi в iм’я економiчних iнтересiв буде головною пiдпорою рос. едностi i рос. централiзму. Як бачимо, вийшовши з одноi i тоi самоi точки i йдучи одною стежкою, оба автори розiйшлися в дiаметрально противнi напрями i дiйшли до зовсiм противних виводiв: що у одного бiле, те у другого чорне, i наоборот. Я не буду тут докопуватися причини цiеi суперечностi; може ще прийде коли нагода до докладнiшоi розмови на ту тему. Тут тiльки замiчу загально, що така повна i ярка суперечнiсть у здобутках, осягнених при однаковому методi працi i спiльнiй вихiднiй точцi, повинна би у обох авторiв змiцнити почуття скромностi, збiльшити скептичний погляд на тi доктрини i тi методи, що доводять до таких суперечних здобуткiв. А поки що скажу кiлька слiв про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом i свiдчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його бiльш абстрактно-логiчне, нiж еволюцiйно-iсторичне. Вiн щасливий, бо бачить перед собою «простi факти» i може з них смiло висновувати простi внески; iсторик-еволюцiонiст знае добре, що нiяких простих фактiв нема, що кожний факт – це здобуток неозначеного числа iнших фактiв i всякий внесок з минувших фактiв на будущi факти е заключування з мало звiсного на менше звiсне.

Коли вiрити авторовi, то метою його працi було «подати властиву причину емiграцii i вiдслонити будучнiсть, яка жде украiнську нацiю». Для цiеi цiлi вiн мусив насамперед розслiдити фактичний стан теперiшньоi Украiни i вiднайти дорогу, по котрiй пiде ii дальший розвiй». В однiй половинi автор виповнив свое завдання – припускаю, що дуже добре. Це е власне та половина, що вiдслонюе будущину Украiни i дороги, якими пiде ii розвiй. Припускаю, що ця часть авторовi працi виповнена дуже добре; менi особисто вона дуже подобаеться, бо на лихо собi я не можу тут анi крихiточки нiчого сконтролювати. Будущину Украiни, Польщi, Росii, Австрii i т. д. автор знае дуже добре, та зато минувшину i теперiшнiй стан тих краiв знае далеко слабше, а то й зовсiм слабо. Коли у автора е претензiя, що вiн виповнив i першу часть свого завдання, т. е. пiзнання фактичного стану Украiни, а навiть пiзнання того явища, про яке вiн узявся говорити, т. е. галицько-руськоi емiграцii, то вiн дуже помиляеться. Над емiграцiею вiн навiть не застановлюеться ближче, це для нього «простий факт», котрий значить не бiльше i не менше, як те, що наш «мужик упав, спролетаризувався i, не маючи у себе дома захисту, тiкае далеко в чужi свiти». Як же ж далеко сим словам до фактичноi правди! Правда, якась часть мужикiв-пролетарiiв 1893 роцi бiгла до Росii, та це був тiльки один момент в iсторii нашоi емiграцii, i то момент без тривких наслiдкiв. А загалом можна сказати, що мужик-пролетарiй як деiнде, так i у нас, майже не емiгруе, а емiгруе середнiй або i заможнiший трохи господар, не такий, що вже не мае захисту дома, а такий, що ще його мае, але рiвночасно мае дiтей i бажае запевнити iм лiпшу долю. Автор дивиться – знов абстрактно-логiчним способом – на галицьку емiграцiю як на щось таке, що е тiльки в Галичинi i чому нема аналогiй в других краях, де емiгруе зарiвно мужик, як i фабричний робiтник, ремiсник, купець, iнтелiгент. Автор без нiякоi майже оговорки оперуе соцiал-демократичними термiнами «буржуазiя», «пролетарiат» так немовби тi соцiальнi типи в Галичинi виступали так чисто, як у Марксовiм «Капiталi». За проводом Енгельса та Каутського автор викладае «матерiалiстичний свiтогляд», в котрiм находяться готовi формули для вияснення найсложнiших явищ iсторичних: релiгiя – це витвiр буржуазii, нацiональнiсть – це витвiр буржуазii, нацiональна держава – це витвiр буржуазii i т. д. А все це залежить вiд форми продукцii, е тiльки ii виразом. Бодай-то мати такий делiкатний свiтогляд! Кiлька формулок – i чоловiк кований на всi чотири ноги, попросту бери та й мудрiсть ложкою черпай. А що найцiннiше, так це те, що при помочi цього свiтогляду вся будущина вiдкрита перед тобою, мов на долонi. Приемно поговорити з таким чоловiком. Тiльки не треба занадто запускатися з ним у iсторичнi та статистичнi дискусii, а то нема-нема та й почуеш вiд нього такi твердження, як те, що «хронiчний голод розбив у Росii мужицтво» або що Конгресова Польща, Московщина i Украiна «плекають якраз однi i тi самi галузi продукцii, а до того продукцiя iх не стоiть на однаковiм степенi розвою, найсильнiше розвинений промисел польський, найслабше украiнський». Не бiйтеся, автор анi словом не заiкнувся, якi це тi «однi i тi самi галузi промислу» плекае Конгресiвка, Московщина i Украiна; для нього досить сконстатувати «простий факт», хоча би цей простий факт був i простою нiсенiтницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Украiнi, що може рiвнятися з чiльними цукроварними краями в Захiднiй Європi, не стоiть так високо анi в Конгресiвцi, анi в Центральнiй Росii власне для того, що украiнський грунт i клiмат йому сприяе, а в тамтих краях нi. Так само Конгресiвка i Московщина не можуть конкурувати з Украiною на полi шовководства, добування кам’яного вугiлля, рибних промислiв, годiвлi тонкорунних овець i суконництва; це останне поки що переважае ще в Конгресiвцi завдяки нiмецьким капiталам, та нема нiякого сумнiву, що Украiна (беручи цей термiн географiчне) переможе в конкуренцiйнiй боротьбi, бо мае до цього бiльшi шанси в своiм клiматi, в багатствi i добротi кам’яного вугiлля i безмiрних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, «промисл» так само, як i все iнше в економiчному життi, не е «простим фактом», а вимагае детального досвiду, поки можна щось сказати про «дороги, якими пiде його розвiй».

Я не думаю входити в подрiбний розбiр брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого полiтичного життя, як прояв нацiонального почуття i нацiональноi свiдомостi, хоч прояв цей i прибраний наразi в доктринерську тогу. Будь-що-будь, е це перша на галицько-руськiм грунтi проба синтезу певних поглядiв i наукового обставлення того, що автор вiдчув яко потребу свого розуму i своеi душi. Може прогрiшуся проти матерiалiстичного свiтогляду, коли скажу, що такi потреби так само, як i потреби життя матерiального, родять великi iсторичнi подii. А раз вiдчута буде – у кого з нацiональних, у кого з економiчних причин – потреба полiтичноi самостiйностi Украiни, то справа ця вiйде на порядок дневний полiтичного життя Європи i не зiйде з нього, поки не осущиться. Звiсно, термiн «полiтична самостiйнiсть» не треба розумiти зараз як цiлковитий сепаратизм вiд Росii, як конечнiсть сотворення окремоi украiнськоi держави. Полiтична самостiйнiсть можлива i в зв’язку з Росiею, при федеральнiм ii устрою. До такого устрою пруть власне факти економiчного життя, от хоч би те, чого не хотiв добачити Ю. Бачинський, що промисли рiзних територiй Росii доповнюють себе взаемно, а коли мiж ними в деяких галузях iде боротьба, то головно мiж промислами Конгресiвки i Московщини, а далеко менше мiж цими двома i Украiною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського бiльше проявом нацiональноi свiдомостi украiнськоi, нiж науковим викладом порушених в нiй питань, я й попробував у придовгiм вступi до ii обговорення подати вiд себе коротенький i певно недостатнiй нарис еволюцii нашоi нацiональноi свiдомостi, особливо в Галичинi. В iсторii тоi еволюцii брошура Ю. Бачинського певно займе видне мiсце. До автора ii нехай менi буде вiльно обернутися з бажанням, щоб вiн не покидав працi в тiм напрямi. Я не сумнiваюся, що сам вiн швидко виросте з соцiал-демократичного, простолiнiйшого доктринерства, що вдасться в стараннiшi студii над конкретними фактами. При безсумнiвнiм талантi, який видно в тiй першiй його пробi, при бистротi обсервацii i звичцi окидати оком широкi горизонти думок i життя (це безсумнiвна користь соцiалiстичноi школи) ми можемо вiд нього надiятися щораз цiннiших i дозрiлiших праць.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=38572514) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Володимир Вiкторович Дорошенко (1879, Петербург – 1963, Фiладельфiя) – видатний бiблiограф, знавець украiнськоi iсторii, лiтературознавець, перекладач, лiтературний критик, громадсько-полiтичний дiяч, член НТШ. З 1909 року проживав у Львовi, де увiйшов до складу Наукового товариства iм. Т. Шевченка. Пiд час Першоi свiтовоi вiйни емiгрував до Вiдня, де працював редактором кiлькох видань «Союзу визволення Украiни». До Львова Володимир Дорошенко повернувся у 1916 роцi i продовжив свою дiяльнiсть у Бiблiотецi НТШ з невеликими перервами до 1944 року. Вiдтак емiгрував на Захiд, а в 1949 роцi до Америки.

Стаття про Франка публiкувалася в газетi «Кракiвськi вiстi» (24.05.1942 i 26.05.1942).




2


Вiдносно.




3


Де добре, там i батькiвщина (лат.).




4


Свого роду (лат.).




5


Жереб кинуто (лат.)




6


Священне бажання (лат.).




7


«Балада, яких багато»




8


Добра е наука, але хто ii шукае не з пихи – чи не так, мiй пане? (Пол.)




9


Хто багато доводить, нiчого не доводить (лат.).




10


Через банк (нiм.).




11


Насамперед (давньогрецьк.)




12


Походженням украiнець руськоi нацii (лат.).




13


Як редактор ЛНВ i один iз редакторiв видань Украiнсько-руськоi видавничоi спiлки, де мiстяться також переклади з нiмецькоi мови, я дуже часто маю нагоду дiставати до рук переклади наших молодих студентiв iз нiмецькоi мови i мушу тут заявити, що тi переклади з двома-трьома виiмками – просто скандальнi i друкувати iх можна, хiба доконавши таких численних та основних поправок, що первiсний скрипт не раз зовсiм щезае пiд ними. Просто жаль робиться хлопцiв, що не раз над такими перекладами задають собi немало працi, надiючися заробити дещо i, очевидно, й самi не пiдозрiвають того, як мало вони розумiють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо тi, що повиходили з руських гiмназiй, звичайно так само мало володiють руською мовою i виявляють цiлковитий брак вправи – думати нею i передавати чужi думки. Се таке соромне свiдоцтво теперiшнього стану нашоi середньоi освiти, що попросту не знаеш, що й думати про неi. (Прим. автора.)




14


Ігнорую (лат.)




15


тим самим (лат.)




16


Внутрiшне протирiччя (лат.)




17


Для минулого (лат.).




18


Для майбутнього (лат.).




19


Поза межами можливого (лат.).




20


Польща на безвладдi стоiть (пол.) – приказка, що стосувалася династii Сасiв, коли панувала анархiя.




21


«Крiпосних (нiм.).




22


Безумовно (фр.)



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения